Зберігаю листа від Анни - то святе

– Славкові додалося сили, – захоплено вела розповідь моя співрозмовниця. – Він не давав пилинці впасти на Анну. Про­кидався вдосвіта, шкандибав по подвір’ю: сипав зерна ку­рям, набирав відром дерті із старої побитої шашелем скрині, запарював свиням. Аж поки на порозі не з’являлась дружи­на. Картала його за те, що так рано піднявся, відправляла до хати. Чоловік усміхався, сяючи безмежним щастям і вдово­ленням, клявся, що ладен зовсім не спати. Прихиляв голову до її округлілого живота, гладив, цілував, пестив. Жили не гірше за інших. Згодом вже двійко діток пішли до школи. Розв’язували задачки, жваво читали. Мені було дуже легко їх навчати. Жаль тільки, що Станіславу не довелось натішитись ними. Я й досі зберігаю пожовтілий лист від Анни.

«Ніколи не шкодувала, – писала вона, – що доля звела мене із Станіславом. Дуже хороша він людина. Важко було звикнути тільки спочатку до його каліцтва, а далі ми й думки одне одного вгадували. Жити б та жити, але хвороба невідступно стежила за чоловіком. Забрала назавжди тоді, коли він був найбільш щасли­вий: діти поздоровляли його з днем народження і поклали перед ним на постелі свої табелі з відмінними оцінками…»

Від почутої розповіді дорога здалася удвоє коротшою. Під кінець ми із супутницею ще згадали Віктора Гюго, його «Собор Паризької богоматері»», Есмеральду і Квазімодо, по­дивувалися природі людських чуттів та пристрастей. Повер­нулися й до попередньої теми про нерозділене кохання мого знайомого.

– Мені здається, що та жінка багато втратила, нехту­ючи почуттям шкільного товариша. Адже він проніс його через стільки літ! Воно стало святим, світлим і прекрасним.

Проте обирати когось в житті – право кожної людини.

Вона говорила мудро, з висоти свого вчительського покликання, якому віддала наснагу, сили і вміння. Попро­щались ми з нею з таким відчуттям, наче знали одна одну давним-давно. І добре, що тепер зустрілись.