Розділ другий

- Згодна, - видихнула я.

Звір посміхнувся.

- Ти так його кохаєш? – спитав він, наче знущаючись. – Дивно. Я був впевнений в тому, що ми з тобою просто назавжди розійдемось сьогодні.

Я здригнулась.

- Сподівався так просто позбавитись мене?

Погляд Звіра не обіцяв мені нічого хорошого. Він підсунув до мене своє робоче крісло, опустився в нього, подався вперед і заглянув в очі, наче випробовуючи на міцність. Першим моїм бажанням було відвернутись, і чим скоріше, тим краще, але я стрималась. Розправила плечі і змусила себе дивитись на нього, в чомусь копіюючи батька чи брата.

Дивно, але Звір не витримав першим. Відкинувся назад, на спинку крісла, і гучно розсміявся.

- Ти тільки подивись, Каро, як це виглядає!

Я інстинктивно повернула голову – і відсахнулась. Дзеркал тут не було, але в скляних дверцятах шафи можна було побачити власне відображення. Я зараз нагадувала якусь відьму – розпатлана, очі сяють, наче в лихоманці. Якби захоплювалась косметикою, то, напевне, була б володаркою розмазаного макіяжу. Але помада лишилась на місці, туш та тіні – теж, а рештою я ніколи не користувалась.

Щоки, правда, горіли вогнем і без будь-якої пудри. Зараз до них було страшно доторкнутись, але я все одно притиснула долоні до шкіри, намагаючись таким чином її охолодити.

- Я не можу так вийти, - тихо промовила я. – Не в м’ятому платті і з зіпсованою зачіскою. Що про нас подумають? Це як мінімум непристойно.

Звір хмикнув. Мені здалось, що плювати він хотів на пристойності, але чоловік, тим не менш, серйозно кивнув.

- Ти права, - підтвердив він. – Приведи себе до ладу. В нас ще є хвилин зо п’ять, перш ніж наша відсутність не стане занадто підозрілою.

- Та яка вже різниця… - зітхнула я.

- Ну, ти не хочеш чомусь виходити до них розпелеханою і в м’ятому платті, правда? Отже, якась різниця таки є, Каро?

- Не називай мене так, - огризнулась я, розправляючи зім’яту тканину. Мені пощастило, матеріал був досить податливим, і його можна було розрівняти, навіть просто кілька разів провівши долонями.

З волоссям діло було куди гірше. Я витягнула всі шпильки, що тримали мою зачіску, і локони просто розсипались по плечам. Не найкращий варіант, але хоч якось.

Кинуті на стіл прикраси здавались чудовою зброєю. Я провела кінчиками пальців по крихітним дорогоцінним камінчикам, а потім наче непомітно ковзнула вздовж шпильки до її гострого кінця – колеться. Це був ще старий бабусин подарунок, сімейна реліквія. І такою реліквією нескладно навіть когось заколоти, якщо дуже постаратись. Я здригнулась, відчувши біль в пальцях – надто сильно стиснула, так, що навіть відчула біль у пальцях, напевне, навіть виступила краплинка крови, - і піднялась, лишаючи шпильки на столі.

- Треба буде потім їх забрати, - тихо промовила я. – Вони дуже дорогі та старовинні.

- Он як, - посміхнувся Макс. – Бережеш батьківські гроші? Скажи, а цих шпильок, наприклад, було б замало, щоб викупити твого кавалера без крадіжки важливих документів?

Він так і не піднявся з крісла, розвалився в ньому і дивився на мене знизу вгору з таким знущанням, що було не по собі.

Красивий, нема мови. Але все одно Звір.

- Не подобаюсь? – уїдливо поцікавився він. – Твій Клим, чи як там його звати, краще?

Я здригнулась.

- Гірше, - відповіла я. – Нижче, слабше, і обличчям як з обкладинок модних журналів навряд чи може похвалитись. Але хіба за це люблять? Гарна картинка – не край щастя.

Мені здавалось, що звір на цей укол навіть уваги не зверне. Але він так швидко підхопився на ноги, наче я щойно вдарила його по обличчю. Знову, діючи наче за звичкою, стиснув моє горло – ледь відчутно, щоб не було ні синців, ні болю, просто відчуття сили – і змусив закинути голову назад, щоб дивитись йому в очі.

- Та що ти кажеш? – видихнув він мені в лице. – Не край щастя? Тільки я навряд чи змусив би свою жінку лізти до небезпечного, можливо, замішаного в чомусь кримінальному чоловіка, фотографувати якісь документи, і все для того, щоб витягти мою тушку з-за грат! І не звалював би їй на голову власні проблеми. І не потрапив би в чорний список її батька за крадіжку пляшки віскі, чи що він там додумався красти?

Друга рука Звіра міцно тримала мене за плечі, і я розуміла, що навіть з місця не можу зсунутись. Але замість того, щоб ридати, я просто стояла та дивилась йому в очі, наче намагалась прошити власним поглядом наскрізь.

- Звісно, в тебе ж інші методи, - парирувала я. – Ти лякаєш свою жінку спробою її задушити, лишаєш синці їй на плечах, а в чорні списки її батька потрапив через щось серйозніше, ніж пляшка віскі. Це ж край моїх мрій, стати дружиною потенційного бандита.

- В тебе є ще кілька секунд, щоб відмовитись, - фиркнув Звір. – Але мене забавляє твій спротив, Каро. Це виглядає незвично.

- Так? Ти звик до того, що жінки благають, щоб ти їх пощадив?

Цього разу, здається, мої слова лише розвеселили Звіра. Він розсміявся, але цього разу більш відкрито і без прихованого знущання.