***

Її розбудив будильник у телефоні. Давно вона ним не користувалася, бо вставала сама набагато раніше, ніж потрібно. І що ж тепер робити? Їй треба на роботу, а раптом та божевільна сидить десь під дверима чи у сквері і чекає на неї? Що ж робити? Можна, звичайно, відпроситися, але на скільки? Невідомо, чи та дівчина вже знайшла нову жертву, чи вона маніячка і буде полювати саме на неї. Мабуть, доведеться йти.

Ліна прийняла душ, попила чаю, вдяглася, запхала ніж до сумки і рушила до дверей. Вона боязко зупинилася перед виходом з під’їзду. Але варіантів немає, треба йти. Ліна відчинила двері і рушила до офісу. Вона вже підходила до входу, як побачила поряд із собою знайомі потерті боти. Ліна заверещала і помчала до дверей. Вона влетіла до приміщення, проскочила повз охоронця і злетіла на третій поверх.

Співробітники здивовано втупилися в Ліну, коли вона забігла до кабінету. Дівчина перевела подих, огляділась, розтягла на обличчі посмішку і почала знімати пальто.

– Все нормально? – запитав Дмитро, що сидів за сусіднім столом.

– Так.

Ліна взяла до рук креслення. Але її спроби зосередитись на роботі не мали особливого успіху. Вона увесь час думала про те, як вона піде додому. І раптом згадала, що в неї взагалі немає ніякої їжі. Доведеться ще йти до магазину. І що робити? До поліції звернутися? Але що вона скаже? Дівчина ж не нападала на неї і не погрожувала. Навпаки, казала, що не зашкодить. Розповісти Тетяні? А навіщо? Чим вона зарадить? Хоча може запропонувати пожити в них. Але там її Ігор. А він любить секс. А Ліна майже не спить, тож доведеться кожну ніч слухати щасливий стогін і згадувати свої колишні щасливі ночі. Ні, це ще гірше, ніж боятися тої ненормальної. Доведеться відбиватися самій.

Шлях до магазину пройшов спокійно. Дівчини ніде не було. І біля магазину теж. Ліна вже майже заспокоїлась. Вона завернула за ріг і несподівано побачила, що у скверику на дитячій гойдалці сидить та сама божевільна. Ліна на мить завмерла. Потім рішуче рушила до свого будинку.

Вона вже майже дійшла до під’їзду, коли почула поряд:

– То що, вислухаєш мене нарешті?

Ліна продовжувала йти.

– Про що? – запитала вона.

– Мені потрібна твоя допомога.

Ліна здивовано зиркнула у її бік. Дівчина йшла поряд. Вона була одягнена так само, як і вчора. Обличчя було таке ж бліде, а очі такі ж сумні. Ліні чомусь стало її шкода.

Сонце ще на зайшло, і довгі тіні від дерев лежали на асфальті. Ліна опустила очі. Її тінь рухалась перед нею, видовжуючись у бік, протилежний сонцю. Раптом дівчина завмерла. Вона бачила тільки одну тінь попереду. Її власну. Іншої тіні, що мала бути поряд, не було! Ліна оглянулася. Другої тіні не було взагалі. Ніде! Дівчина не відбивала тіні! Ліна відкрила рота і втупилася у асфальт.

– Так, я вже деякий час не людина, - сказала дівчина.

– Як це? – видихнула Ліна.

– Ну так це. Місяць вже.

– А чому?

– Чому-чому… Так сталося. Аварія.

– Ти що, привид? – Лінині очі стали завбільшки з те сонце, що якраз майже заховалося за будинками.

– Угу.

– А як це я тебе бачу? Я ніколи раніше не бачила привидів.

– Мабуть, є якась причина.

– Яка це?

– Поки не знаю.

Ліна глянула на дівчину.

– А чому ти за мною ганяєшся вже два дні?

– Тому що більше мене ніхто не бачить.

– Тю… Так а що тобі від мене потрібно?

– Це довга історія. Давай сядемо, може?

Ліна кивнула. Дівчата попрямували до лави.

Ліна роздивлялася незнайомку. В неї було симпатичне обличчя та великі сірі очі.

– Як тебе звуть?

– Майя.

– Рідкісне ім’я.

– Угу. Колись давно було популярне, коли мама була молода. Вона хотіла, щоб її так звали.

– Зрозуміло. – Ліна помовчала. – То навіщо я тобі?

Майя зітхнула.

– Розумієш, в мене тут незавершена справа залишилась. А мене ніхто не бачить. Тож я не можу її закінчити. І вештаюсь тут невидима, ні до Раю, ні до Пекла не беруть.

Ліна дивувалася сама собі. Невже це вона сидить отут поряд із привидом і зовсім не дивується тому, що та розповідає! Якась дурня.

– І що ж тепер робити?

– Треба завершити недороблене. Тоді я стану нарешті вільна.

– Це так з усіма трапляється? – захвилювалася Ліна і намагалася пригадати, чи всі справи у неї тут завершені. І згадала, що вона ж проект не закінчила. То що, якби вона тоді у воду кинулась, потім би так само вешталась, шукаючи, хто їй той проект закінчити допоможе? Якась маячня.

– Цікаво, чому саме я тебе побачила?

– Не знаю. Мабуть, щось у нас є спільного.

Ліна глянула на дівчину. Ну що у них може бути спільного?

– А чому ти тоді сказала, що смерть не принесе мені спокою?

– Бо так і є. Думки нікуди не зникають. Вони залишаються у твоїй голові. Бо й голова нікуди не зникає. Просто ти міняєш форму існування.

Ліна мовчала. Дійсно, мабуть, так і є. Он ця Майя ж зависла у просторі, мучиться від якоїсь недоробленої справи.

– І довго ти так вештаєшся?

– Та місяць вже. Думала, що все, так і зависну назавжди.

– А як ти думки читаєш? Ти у всіх так можеш? Це ж голова вибухне!

– Не у всіх. Тільки твої раптом почала розуміти. Не знаю, як це. Просто вони в мені з’являються і все. Чую.

– Прикольно.

«Ой, то це вона усе знає, що я думаю?» Ліна спробувала не думати. Але в неї чомусь нічого не виходило.

– Ти не хвилюйся. Я не все чую. Мабуть, тільки те, що мені потрібно, щоб закінчити ту мою справу.