Оповідка, в якій Цвінька побувала на балу в Зими

Ви, мабуть, ніколи не бачили, як виглядає палац матінки Зими? Так я вам розповім. Він просто казковий! Увесь витканий із криги і вкритий пуховим простирадлом із першого снігу. На думку Зими, перший сніг – найгарніший з усіх, які випадають за час її владарювання. А всередині, майже на кожному кроці, висять великі прозорі дзеркала, в яких все відображується, і від того палац здається нескінченним і безкраїм. Кімнати високі, а під стелею – уквітчані гірляндами з інею, які сплітаються в казковий орнамент; і хоча на вигляд палац зовсім прозорий, сонячні промені ледве потрапляють сюди. Здавалося, що тут має стояти вічна мерзлота, але у палаці на диво було тепло і привітно, адже матінка Зима запросила на свято і своїх сестер.
Я озирнулася в пошуках підтвердження своїх думок. Але я не знайшла ні однієї з сестер матінки Зими. Раптом помітила Мерзлика, який махав рукою, аби привернути мою увагу. Він був одягнений у мантію, зіткану із крихітних сніжинок.
- Цвінько, іди-но сюди! Я хочу тебе з деким познайомити!
- З ким? – Запитала я, підлітаючи ближче. Добре, що пан Кар дав мені теплі чобітки і вишукану біленьку шубку.
- Цвінько, ти просто чарівна. – Промовив Мерзлик, посміхаючись.
- Ти теж гарний, Мерзлику. – Відповіла я, трішки ніяковіючи.
- Дякую. Знайомся, це мої друзі. Це – Цвінька. Я вам про неї розповідав.
Переді мною стояли троє хлопчиків, таких же маленьких, як і Мерзлик. Але їхнє вбрання досить помітно різнилося. В одного хлопчини було наче зіткане з роси. Воно так і виблискувало, відбиваючись іскорками в його зелених оченятах.
- Це Краплик, він найліпший помічник Весни.
- Радий нашому знайомству, люба Цвінько. – Краплик ввічливо вклонився вітаючи мене. Я трішки засоромилась, але все ж таки присіла в реверансі.
- А це Промінчик. – Проговорив Мерзлик, підходячи до хлопчини в дивовижному сонячному вбранні. – Промінчик допомагає тітоньці Літі дарувати тепло. Він має досить гарну вдачу.
- Мерзлику, ти змусив мене засоромитись. – Мовив Промінчик, потім звернувся до мене. – Радий нашому знайомству. Сподіваюся, ми ще зустрінемося влітку.
- Неодмінно. – Відповіла я, посміхаючись. Промінчик мені дуже сподобався.
- Знайомся, Цвінько, це – Багряник. Він найголовніший помічник тітоньки Осені.
- Радий нашому знайомству. – Відповів хлопчина в дивному капелюшку із дубового листя.
- Я також щиро рада нашому знайомству. Ви не повірите, але я думала, що вдома у матінки Зими буде набагато прохолодніше. А тут – досить-таки привітно.
- О, матінка Зима веліла закрити частину холодних вітрів у гостьовій кімнаті, аби не померзли наші гості. – Відповів Мерзлик, посміхаючись.
- А де ж сама тітонька Зима? – Запитав Багряник, озираючись навколо.
- Вона скоро підійде. Домовляється про музику з вітрами.
- Але ж, якщо заспівають вітри, то тут буде холодно!
- Ні, Цвінько, адже будуть грати ті вітри, на яких прилетіли ми, а вони – теплі. – Заспокоїв мене Промінчик.
І дійсно, коли почали грати вітри, то наче потеплішало. Вони тихо пурхали під стелею і ледь помітно погойдували гірлянди з інею, які тихо передзвонювали під їхню мелодію.
- Ну, як ви тут? – Запитала красуня у довгому розкішному вбранні із сніжинок. – Не сумуєте?
- Ні, не сумуємо. – Я здогадалася, що то була сама Зима.
Вона була така усміхнена, що здавалася доброю і привітною, як і її сестри. Я теж їй посміхнулася.
- Нумо танцювати! – Веліла Зима, плескаючи в долоні.
І враз вітри почали грати таку бадьору мелодію, що мені захотілося танцювати. Зима закрутилася в танку, здіймаючи навколо себе віхолу сніжинок і маленькі кристалики криги. Хлоп’ята теж пішли в танок із тендітними сніжинками. Мене запросив Мерзлик, а потім і пан Кар, галантно уклонившись.
Ми веселилися, аж доки на землю не впали перші місячні промені. Потім Зима порозвозила всіх по домівках на своїх білосніжних санях, запряжених холодними вітрами. 
В ту ніч Зима ще довго гуляла засніженими вулицями. Всі, хто не спали тієї миті, мали змогу почути її дзвінкий веселий сміх і тихе фиркання дивних коней. А потім все стихло, і тільки місяць лагідно посміхався крізь срібні вуса.