Оповідка, в якій Цвінька відчуває прихід весни

Вже пройшов майже тиждень з тих пір, як Мерзлик запросив мене на гостини до матінки Зими. І ввесь цей тиждень без упину падав лапатий розкішний білий сніг, накриваючи все довкола пуховим простирадлом. Здавалося, Зиму веселила така погода. Вона дозволяла сонцю розтопити снігові замети, а потім випускала своїх холодних вітрів, і вже до ранку підталий сніг перетворювався на неймовірну ковзанку. Повеселившись протягом дня над незграбністю людей і тварин, вона з веселим сміхом гуляла безлюдними вулицями, розкидаючи нові снігові замети.
Сьогодні я прокинулася надзвичайно рано. Увесь мій двір був білим від снігу. Замело все, навіть розчищена тітонькою Анною стежка від будинку до маленької хвірточки – і та потопала під заметами. Все здавалося таким казковим і водночас химерним у своїй неприродній тиші. Навіть Мерзлик, який завжди був поруч, наразі десь подівся. Я не знала, що мені й думати, аж раптом почула знайомий голос:
- Люба пані.
На гілочку сусіднього горіха опустився поважний птах і мій гарний знайомий.
- О, пане Кар! – Відповіла я радісно. – Ви не підкажете, де подівся Мерзлик?
- Звичайно. – Він галантно вклонився і поправив свій сюртучок. – Я за тим і прилетів, щоб повідомити вам, що Зима готується прийняти свою любу сестрицю Весну.
- Мерзлик їй допомагає?
- Так.
Ось чому я ніде не можу знайти свого друга!
- А коли я його зможу побачити?
- Цього я вже не знаю, люба пані. Боюся, Мерзлик зараз дуже заклопотаний.
- Ну хоча б попрощатися він прийде?
- Звичайно, люба пані, я сам його приведу.
- Дякую. – Відповіла я, хоча мені було так сумно.
- До зустрічі, люба пані.
Кар знову зняв свого капелюха і вклонився, прощаючись зі мною.
- До зустрічі. – Я подивилася, як він злетів із гілки, струсивши з неї сніг.
Я враз відчула себе такою самотньою, що аж защеміло мені очі.
Я полетіла до своєї годівнички в пошуках розради. Але поласувати мені вдалося лише вчорашньою мерзлою скоринкою. Ну нічого, це теж добре.
День добігав до своєї середини, а мені так ніхто і не трапився. Всі поховалися по своїх затишних домівках і гріли померзлі носи і лапки.
Я не знала, що мені робити. Сум усе дужче і дужче закрадався до моєї душі. І враз мені спала на думку блискуча, як на мене, ідея. Я підлетіла до першого ліпшого вікна будинку і зазирнула у нього.
Там було тепло і затишно. На в’язаному килимку біля печі гралася дітвора.
Раптом на мене подивилися пильні дитячі оченята.
- Дивіться! – Вигукнула маленька дівчинка з блакитними очима.
У вікні миттю з’явилися зацікавлені обличчя малечі. Їхні оченята виблискували такою добротою, що я знову зазирнула до віконечка.
- Дивіться, синичка!
- Синичка!
- Вона, певно, змерзла.
- А може, зголодніла?
- Може, впустимо її до кімнати?
- Діти, що трапилось? – Запитала жінка з добрим обличчям.
То була тітонька Анна.
- Дивіться! – Вигукнула маленька дівчинка, вказуючи на вікно. – Вона зголодніла.
- Ні, дітоньки, я насипала до годівнички зерна.
- А чому вона б’ється у вікно?
- Скоро весна, а синичка сповіщає нам про це.
- Весна? А як скоро?
- Ще будуть морози, а потім прийде красуня Весна в розкішному зеленому вбранні і принесе з собою перше весняне тепло.
Що? Весна? А й справді!
Мені раптом стало так добре – і я ще кілька разів заглянула до віконця. Дитячі очі так радісно сяяли, що я відчула неймовірне піднесення. Весна! Скоро прийде Весна. З’являться перші зелені листочки і квіточки. Прийде тепло!
Я злетіла з підвіконня і закружляла над подвір’ям. Мені хотілося поділитися своїм чудовим настроєм з усіма.