Оповідка, в якій Цвінька зустрічається з Крапликом

Поволі, немов не за власним бажанням, Зима залишала наше містечко. Сніг ставав сірим, похмурим, якимось брудним. Він втрачав свою привабливість, і, немовби цього соромлячись, танув, зникав під землею, забивався у найвіддаленіші закутки, які йому вдавалося знайти. Це дратувало Зиму. Здавалося, що ще вчора лагідна, вона враз ставала грізною і невтомно ганяла свої вітри, запряжені у крижану колісницю. Вони стугоніли шибками на вікнах, жбурляли снігом, але як Зима їх не підганяла – вони поволі втрачали свої сили. Це означало лише одне – прийшла Весна.

Весна принесла з собою нові клопоти і нове для мене знайомство. Знайомство, яке відкрило безліч чарівних таємниць природи.

З приходом Весни все довкола почало бриніти, потріскувати. Все частіше, прислухавшись, я чула, як під корою моєї вишні стугонить сік. Все прокидалося, мружило до сонечка оченята і тихесенько перешіптувалося, розповідаючи свої зимові сни. У мене з’явилися нові друзі, але про них трішки згодом. Я розповім вам про Краплика. Так-так, адже і Весна мала свого найліпшого помічника.

Я спостерігала, як тонесенькими струмочками з гілок стікала вода. Сонце починало вже добре пригрівати, і все довкола тануло. Час від часу на підталий сніг падали бурульки. Вони на мить зблискували у сонячних променях і з веселим дзвоном розсипалися на тисячі маленьких кристаликів, які вже пообідді зникали.

Але це далеко ще не все, чим здивувала мене Весна. Де-не-де чулося ледь чутне потріскування. Саме цей хрускіт і привернув мою увагу. На проталині на землі сидів крихітний хлопчина. Він так часто змінював свій колір, від білого, майже прозорого, до темно-синього, майже чорного, то враз ставав зеленим. Підлетівши ще ближче, я його пригадала. Це був Краплик, але я хотіла впевнитись у цьому.

- Привіт, Краплику!

- Привіт, Цвінько. – На мене подивились зелені оченята, але наступної ж миті мій знайомий вже був заклопотаний своєю справою.

- Краплику, а що ти робиш?

- Я пробуджую підсніжники від зимового сну. Вони такі маленькі і тендітні. Я допомагаю їм пробити кірку підталої криги, адже самостійно це зробити їм занадто тяжко.

- Можна мені поспостерігати?

- Звичайно, ти навіть можеш допомогти їм пробитися до сонечка.

- Чудово!

Я була вдячна Краплику за те, що він дозволив допомогти йому. Було цікаво бачити як пробуджуються підсніжники. Вони завжди росли біля будинку з сонячного боку. Можливо, їх посадила тітонька Анна, а може, вони і самі виросли. Я не знаю. Та це і не важливо. Вони росли, і це було прекрасно!

У Краплика був маленький молоточок, і він постукував ним по землі. Потім чекав. Він пильно вдивлявся в маленьку ямку від своїх ударів, немовби там мав хтось з’явитись. Я теж, затамувавши подих, чекала на щось надзвичайне.

Невдовзі я почула, як під землею щось тріснуло, і на поверхні з’явився маленький горбик. Ще за півхвилини я побачила маленький, зовсім прозорий і слабкий пагінець. Знову щось тріснуло, і він піднявся над землею на тоненькій ніжці, випростовуючи свої листочки. Потім він ще раз легенько тріснув, немов зітхнув, і відкрив жовтенькі оченята.

Я сиділа здивована і не могла відвести погляд від маленького підсніжника, який ставав все сильнішим, яскравішим, і враз зазеленів на чорній землі, похитуючи білою голівкою. Напевне, так він вітав все довкола з приходом Весни, з першим теплом і просто з чудовим весняним днем.