Оповідка, в якій Весна дарує стрій вишеньці «дозвіл на цвітіння»

Одного погожого вечора я сиділа на одній з гілочок своєї любої старенької вишеньки і слухала Весну. У гомінкому хорі птахів, що підспівували їй різними голосами, я чітко чула її проникливу пісню. Вона так гарно співала! Її голос був то тихий, немов весняний дощик, то враз дзвенів, немов струмочок, а наступної миті ставав замріяним, як цей вечір.

Я слухала, замруживши оченята, тому не відразу помітила, як до мене підкрався Той, що живе у вітах. Він намагався бути схожим на кота, його це веселило найбільше, але в нього виходило незграбно. Врешті-решт вітер таки спіткнувся і плюхнувся на мою гілочку. Я ледве встигла сильніше схопитися за неї лапками аби не впасти. Вітер теж зміг втриматися і тепер дивився на мене пустотливими очима. Через якусь мить він таки зміг зручно вмоститися і завмерти на кілька хвилин.

- Знову пустуєш? – Я подивилася на свого друга.

- Я ж вітер. І мені подобається пустувати.

- А чому ти не з Весною? Я думала, що сьогодні саме ти для неї граєш.

- Ні. – Вітер широко посміхнувся і став ще більше схожим на кота, правда прозорого і зовсім нестрашного. – Ця ніч особлива.

- Правда? А чим?

- Весна разом зі своїми крихітними помічниками буде дарувати деревам «дозвіл на цвітіння».

- Це як? – Я здивовано подивилася на свого товариша.

- Я сам бачив, як вона це робить.

- І як? Розкажи і мені! – Я підстрибнула від хвилювання.

Я просто обожнюю усілякі історії, а Той, що живе у вітах їх так майстерно розповідає.

- Ні, я не буду.

- Чому? – Я здивовано поглянула на свого товариша.

- Дивись…

Той, що живе у вітах широко посміхнувся. Він перелетів нижче по стовбуру і заховався за найтовстішу гілку. І вже звідти я почула його приглушений сміх, немов він намагався його приховати. Ну що за пустощі?! Я хотіла було посваритися з ним, як почула зовсім поруч чиїсь легенькі кроки.

- Що я бачу?!

Дзвінкий голос за моєю спиною змусив мене підстрибнути і озирнутися. Поруч з моєю вишнею стояла струнка дівчина в красивій сукні білого кольору і в такому ж білому віночку. Квіти були розсипані і в її косах, і навколо неї. Коли Весна підходила ближче, вони всі прокидалась від нічного сну, хитали голівками і тихо перешіптувались.

- Ти чому не спиш, мала пташечко?

Вона подивилася на мене добрими зеленими очима. Весна не збиралася на мене сердитись, і я полегшено зітхнула.

- Я просто заслухалася. Ви так гарно співаєте!

- Дякую. – Дівчина весело розсміялася. – Але тобі все-рівно уже час спати. Де твоє гніздечко?

- У цій старенькій вишеньці.

- Старенькій? – Весна обійшла деревце. – Чому ти так говориш?

- Так тітонька Анна говорить. – Я перелетіла на сусідню гілку. – Я чула, як вона радилась, чи зрубувати мою любу вишеньку.

- Зрубувати?! – В зелених очах з’явилося здивування.

- Так-так. – Я підлетіла ще ближче. – Тітонька Анна говорить, що вона не цвіте вже декілька років.

- Ой лишенько! – Весна сплеснула в долоні і раптом підморгнула мені. – Давай врятуємо твою вишеньку.

- Давайте! – Я підстрибнула, затріпотівши крильцями.

- Але, це буде нашою таємницею.

- Так-так! Звичайно!

- Гаразд. – Весна весело посміхнулася. – Сиди тихесенько.

Я завмерла серед гілочок. Сиділа так тихо, що мабуть, забула і про те, що треба дихати. Я боялася завадити Весні врятувати мою любу вишеньку. Те, що я побачила, неймовірно вразило мене. Весна почала кружляти в танку. Я ледве встигала за нею поглядом. Це був дуже гарний танок. Здавалося, і дерева готові були от-от піднятися з землі і закружляти разом із нею.

Раптом Весна спинилася і подивилася на мене зеленими-зеленими очима, а потім взяла і поцілувала гілочку моєї любої вишеньки. Я здивовано дивилась, як на місці її поцілунку із тихим потріскуванням розкрилася велика ніжно-біла квітка. Весна дзвінко розсміялася і змахнула руками. Ви не повірите, тієї миті я мало не впала з гілочки. Моя люба вишенька враз вкрилася білим духмяним цвітом. Від здивування я деякий час не могла поворухнутися. А потім кинулася перелітати з гілки на гілку. Моя вишенька була в цвіту!навіть на сухих гілочках з’явилися великі білі квіти! Це було дивовижно й неймовірно радісно! Я облетіла свою вишеньку довкола. Може, я сплю і все мені приснилося? Я хотіла було запитати про це Весну, але вона привітно помахала мені рукою і, кружляючи в танку, зникла з нашого двору. І скрізь, де торкалася її рука чи ступала ніжка, з’являлися квіти. Вони відкривали сонні оченята, хитали голівками вітаючись, і знову засинали. Але після того дива, яке мені показала красуня Весна, я була впевнена, що на ранок все буде вкрите духмяним цвітом. Навіть моя люба старенька вишенька.