Оповідка, в якій Цвінька відчуває прихід Осені

Був ранок. Вже не літо, але ще і не осінь. Я прокинулась від відчуття, що щось зараз трапиться. Я випурхнула зі свого гніздечка, що в дуплі моєї старенької вишеньки, як відразу ж здивовано завмерла. Щось ледве вловиме наповнювало повітря. Ледь чутний гомін. Що ж трапилось? Я прислухалась.

Десь далеко, де починалося марево лісу, проступаючи із вранішнього туману найдивовижнішими, а подекуди і взагалі химерними пейзажами, линула пісня. Я ще ніколи не чула такого голосу, задумливого з тихим смутком, але такого ніжного, що аж щеміло серце. Я навіть не здогадувалася, хто міг так гарно співати.

- Привіт, Цвінько! – до мене на гілку сонячним зайчиком скотився Промінчик. – Над чим замислилась?

- Привіт, Промінчику. Ти часом не знаєш, хто так гарно співає ген-ген за лісом?

- Звичайно знаю, люба Цвінько!

Промінчик зручно вмостився поруч і поправив свого сонячного капелюха. Він теж прислухався, і на його обличчі з’явилася ледь вловима мрійливість. Він навіть прикрив оченята.

- То чарівниця Осінь. Її пісні пронизані таким ніжним смутком, такою щирістю і добротою, що я навіть інколи шкодую, що я не можу допомагати їй. Я палкий шанувальник її таланту.

- Промінчику, невже тобі не подобається бути помічником Літи? Вона ж така весела!

- Звичайно, що подобається! Я дуже щасливий, що допомагаю своїй подрузі! Але мені так подобається спів Осені! Як шкода, що сьогодні я мушу йти…

- Любий Промінчику, невже ти не можеш лишитися хоч трішечки?

- Ні. Кожній порі-сестриці свій час. Сьогодні останній день Літи. І саме сьогодні я маю провести її у відпустку. А чарівниця Осінь саме сьогодні прийде у наші місця. Ой, Цвінько!

- Що трапилось?

- Сьогодні ти можеш зустрітися з Багряником. Він найкращий учень і помічник Осені. Вона дуже творча натура й інколи щось як вигадає! Уявляєш, лише Багряник розуміє усі її примхи з одного погляду. І він знає, як втілити в життя навіть найнеймовірніші ідеї Осені.

- Правда?

- Звичайно! Ти сама в цьому обов’язково впевнишся, коли познайомишся з ним ще краще. Здається, він заклопотаний найбільше з нас усіх.

Я хотіла йому щось відповісти, як мої думки, немов сполоханих метеликів, розігнав цокіт копит.

Із-за будинку з’явилися білі коні із сонячними гривами, запряжені у золоту колісницю. Усміхнена Літа у вінку із синіх волошок ледве стримувала їх. Безмежна синь блакитного неба відбивалася в її лагідних очах.

- Промінчику! – Вона всміхнулася і спинила своїх норовливих коней. – Ти знову від мене ховаєшся?

- Ні. – Промінчик поспішно схопився на ноги. – Я зустрів нашу добру знайому.

- Доброго ранку, Цвінько! – Літа ввічливо схилила голову у привітанні. – Він не дуже набридає тобі зі своїми захопленнями?

- Звісно ні, люба пані.

- Гаразд. – Літа так щиро посміхнулася, що все довкола засяяло сонячними променями. – Промінчику! Наш час майже закінчився. Без п’яти хвилин Осінь.

- Пробачте, - я ніяково переступила з лапки на лапку.

- Що трапилось,люба Цвінько?

- Скажіть, що ви мали на увазі?

- Ти все побачиш. – Літа знову усміхнулась. – Зачекай лише п’ять хвилин і ти сама все зрозумієш.

Я просто не могла всидіти на одному місці від цікавості! Про що вона все-таки говорила?

- Промінчику! Вже час.

- Іду!

Мій маленький друг сонячним зайчиком зіскочив з гілочки прямісінько до колісниці.

Літа всміхнулася, і раптом гучним свистом, напевно, перехопила його у якогось вуличного розбишаки, зірвала своїх прудких скакунів з місця. Вони вже майже зникли коли до мене долинув дзвінкий голос Літи:

- Зачекай п’ять хвилин, Цвінько!

Я лише посміхнулася. Звичайно зачекаю, мені ж цікаво.