Глава 2. У полоні правоохоронців

Наші дні

За два місяці до того

9 жовтня 2008 р.

Убогий кабінет з сірими, подекуди обшарпаними стінами, вікно без фіранок, пофарбоване огидного відтінку зеленою фарбою, підлога з дірками в лінолеумі та двері, замок в яких змінювався вже, напевно, десяток разів, від чого вони були латані-перелатані. Меблі нічим не виділяються із загальної картини: два обдертих, незрозуміло якого кольору, мабуть, колись поліровані столи, примітивний сейф, шафа з перекошеними дверцятами, з якої мало не вивалюються теки, старий продавлений диван.

У цю конуру Олену, разом з її шофером, привели ось уже півтори години тому, і ніби не чують, що вона їм каже! На стілець посадили такий, що, здається, ось-ось розсиплеться. Це вони, видно, спеціально, щоб вивести людину з рівноваги, дати відчути всю хиткість її становища.

Хоча, ні. Для того, щоб робити це навмисно – треба бодай якісь звивини в голові мати, а у цієї трійці вони відверто відсутні. Інакше б уже давно зрозуміли – нікуди вона не ломилася!

Ні, ну справді, смішно ж!

А ще в цій кімнаті було сиро, й Олену вже бив дрібний дрож. Може, зовсім не від холоду, а від того, що відчувала – йдеться до ночі у буцегарні? І мама буде хвилюватися, якщо Олена не зателефонує…

Е, ні! Треба повідомити Едуарду Андрійовичу, він пришле когось… якщо захоче витягати свого колишнього працівника.

– Та я вам вже вп'яте пояснюю, що не ломилися ми нікуди! Ми в магазин приїхали! – Сергія, її шофера, допитував другий пан, який розташувався за сусіднім столом.

– Звичайно, – іронізував один з охоронців порядку, – те, що магазин закритий – для вас не перешкода!

Олена обернулася до нього – стілець зрадницьки заскрипів.

– Послухайте, – терпляче пояснювала вона, – я ж кажу – там, в магазині, хтось був, я всього лише хотіла привернути увагу до того, що є відвідувач, думала, що це продавець прийшов… – вираз обличчя у патрульного був все тим же – тупо не сприймає нічого з того, що вона намагається пояснити, та знущально посміхається. – Та, може, і сигналізація спрацювала зовсім не від того, що я у двері постукала! Може, там злодій всередині був і взяв щось! – розлютилася вона під кінець.

– Підписуйте, – чоловік простягнув їй протокол.

Дівчина взяла папірець і стала читати, при цьому дедалі більше стверджуючись у думці, що говорять вони різними мовами. Все ще щось гаряче пояснював Сергій, щось питав міліціонер, тільки Олена вже їх не чула. З протоколу виходило, що вона протягом декількох днів відстежувала години роботи антикварного магазину, а сьогодні, вибравши час, коли там нікого не було, спробувала проникнути всередину, мету проникнення ретельно приховує, арешту пручалася, поводилася зухвало…

Та вона взагалі з ними була гранично коректна досі! І це називається: «з моїх слів записано вірно»? Треба бути дурепою, щоб підписатися під таким!

– Ви переінакшили кожне моє слово! Я не стану підписувати! І взагалі, досить з мене цього цирку! У вас немає підстав тримати нас тут! Поверніть мою сумку, мені треба зателефонувати! – Олена відкинула протокол убік. Ні, ну дійсно, якесь знущання! Все, що вона зробила, максимум на хуліганство тягне, а він їй тут написав! Вони що, на хабар напрошуються?

Ох, не треба було їй права качати! Думати ж треба, з ким справу маєш! Чоловік стиснув губи, підібрав папірець і став підписувати.

– Так і напишемо – «підписувати відмовилася». Хлопці, – звернувся він до тих двох, – засвідчіть відмову.

Єхидно поглядаючи на Олену, двоє чоловіків теж поставили закарлючки й відразу же сіли по своїх місцях.

– Отже, Олено Ігорівно, – продовжив той, карбуючи кожне слово, – ви затримані до з'ясування обставин справи. Якщо, раптом, ви не знаєте, то повідомляю, по цьому пункту ми можемо протримати вас три доби, нічого не пояснюючи. Ваш спільник затриманий на тій же підставі. Якщо протягом цього часу не з’явиться заява від власника магазину – ми вас відпустимо.

Олена слухала і німіла. Три доби! Судячи з усього, вони протримають їх саме стільки часу, ні хвилиною менше, просто в помсту за нібито зухвалість. Але ж ні вона, ні Сергій нічого не зробили!

– Послухайте, дайте мені телефон, я хочу зателефонувати.

– Не дозволяється.

– Ви не маєте права!

– Про права розповісте новим подругам у буцегарні, – глузливо сказав служитель закону.

– Весела там компанія вийде, – додав другий.

– Підводьтеся, – третій кивнув їм обом, – ми проведемо вас.

Олена встала. Їй все ще не вірилося, що вона так по-дурному вляпалася. Ясна річ – відпустять, але чекати три доби?

– Хлопці, може, домовимося? – Сергій просто її думки прочитав. – Ну, навіщо все це, правда? Маячня ж якась!