Ніхто не пішов

Глава 4. Удача алхіміка

 

Гаага,

Схевенінген[1],

1543 рік.

Ян Рейн не був старим, він був спустошеним. Сутулі плечі, поникла голова. Всередині нічого не залишилося, крім того, що треба ловити рибу, треба годувати дітей, треба ловити багато риби, якої не вистачає на ту саму годівлю, а старшенький хворобний – п'ять років, а все ще не ходить; малий – живий, спритний – за ним око та око, Хільда ​​ледь встигає...

Але ж ще якихось десять років тому здавалося – одружуйся і живи собі спокійно, лови рибу, рости діточок, дружиною милуйся та сіті чини. Дружина трапилася ладна, гарна – молодша дочка сусіда Пітера. До господарства вміла: і прибратися, і приготувати могла, а ще співала. Дивовижної краси голос Хільди слова звичайнісінької рибальської пісні робив живими, в грудях щеміло, а на очі наверталися сльози.

Їхня дівчинка народилася роки через півтора після веселого, зібравшого ледь не весь Схевенінген, весілля, тільки вона була мертва. Після цього потрясіння Хільда ​​не могла понести кілька років, а коли ж нарешті це сталося, дитина народилася слабкою, але вижила. Уже зараз Ян і сам часто гадав, а чи не краще було... і тут же гнав від себе такі думки: ні, так не можна думати, це гріх! Його плоть від плоті, вдруге Хільда ​​такого не переживе! А потім, хлоп'я... у нього був дзвінкий, як і у Хільди голос, тільки ось що йому буде толку з цього, потім, коли вони з дружиною не зможуть бути поруч?

Хільда. За десять років вона теж змінилася – розповніла, волосся зблякло, в ньому нібито не стало сили, і очі, колись сині, наче море, тепер вже не сяяли, як раніше. А ще вона більше не співала. Взагалі не співала, навіть коли вкладала спати малюків. Вічне штопання драного одягу, огрубілі руки, стривожений погляд – такою стала весела молодша дочка сусіда Пітера. А темна спідниця, засмальцьований очіпок і старий фартух – її незмінний наряд, був таким звичним і прісним, що часом не хотілося навіть дивитися в її бік, тільки і про це не було сил думати.

 – Гей, рибалко, – почулося позаду, – бажаєш трохи заробити?

Будь-кого в селищі можна було назвати рибалкою, тому, не особливо впевнений в тому, що звертаються до нього, Ян все ж обернувся. Неподалік стояв пан у темному плащі, дорогих чоботях і капелюсі, полотняному, такому, що носять там, у місті.

– Я шукаю Йохансена ван Реве, – продовжив незнайомець. – Проведи мене до нього, я дам тобі золотий.

Ян здригнувся. Золотий – це багато, надто багато за те, щоб стати провідником по селищу, але Йохансен ван Реве...

– Пане, – вкрадливо почав він, низько вклоняючись, – пан впевнений, що шукає саме цю людину?

Той кивнув.

– Але, може, пан не знає, що про цю людину ходить дуже погана слава. Його бояться, а ще... ще кажуть, що він продав душу дияволу! Це дуже, дуже страшна людина.

– Так ти проведеш мене до нього чи ні? – знуджено запитав чужак.

Золотий, золотий – це багато, а молодшому потрібні нові кломпи, а Хільді – плаття і вовни, можна буде накупити вовни, щоб вона на всіх сплела... і їжі, іншої, не риби...

«Йохансен ван Реве!» – набатом віддалося всередині.

– Я... я... – запинаючись і долаючи страх, в надії розжитися золотим, відповів Ян, – я проведу вас, пане.

Чоловік в чорному капелюсі мовчки розв'язав капшук, що кріпився на поясі, та дістав звідти золоту монету. Він погребував давати її прямо в руку рибалці, підкинув у повітрі, а Ян кинувся ловити неочікувану радість.

Вони йшли вузькими вуличками рибальського селища повз халупи з перекошеними дахами, критими соломою, які налипали одна на одну, немов спираючись в боязні розвалитися. Повітря тут було насичене сіллю, рибою, ну і, звичайно ж, нечистотами – до такого звикаєш, якщо живеш тут. В той час як чоловік відверто кривився.

Йохансен ван Реве жив за межами селища, трохи далі по узбережжю. Його будинок значно відрізнявся від халуп рибалок – кам'яний, з вузенькими віконцями і гострим дахом. Він обніс свій будинок височенною огорожею, ховаючись від цікавих поглядів. Та тільки після того, як рибалки неодноразово і з моря, і з суші спостерігали, як над цим його житлом вночі звиваються блискавки, а у віконцях до ранку маячить якась заграва, вони й самі перестали цікавитися, що він за людина, чим живе і чим займається. Йохансен став відщепенцем, до його будинку боялися підійти ближче, ніж на милю, а сам він ніколи, жодного разу не з'являвся в селищі.

Хлопчаки, вітер в голові, на спір наважувалися пробиратися туди вночі, коли по одному, частіше парою, а після повернення, наперебій розповідали всілякі небилиці, породжуючи навколо Йохансена нові пересуди і страхи.

Сутінки майже згустилися, коли обидва подорожники підійшли до будинку Йохансена. Ян вказав на хвіртку, а сам хотів вже йти назад, але незнайомець зупинив:

– Е, ні! Ти проведеш мене до кінця і залишишся чекати, ось тут, на цьому місці, щоб провести потім назад, мені так треба! І не думай втекти, рибалко – буде непереливки і тобі, і твоїм синам, і дружині! Ти мене зрозумів?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше