Глава 6. Завдання з дивацтвами

10 жовтня 2008

Попри те, що Едуард Андрійович сам запросив Олену, перш ніж прийняти її на роботу, він ретельно і педантично вивчив все – де вчилася, як вчилася, звідки володіння німецькою мовою, чи володіє ще якимись, якими, що за стажування проходила в Англії, як туди потрапила, який досвід роботи має...

Олені здавалося, що все її недовге життя вивертали навиворіт і розглядали кожен міліметр. Немов вона не помічницею йде, а в якусь спецслужбу вступати збирається! Едуард Андрійович і словом не обмовився про те, що зрозумів, чия вона донька, видно родинні зв'язки і давні послуги батька не мали для нього жодного значення. Воно і правильно. Вона і сама не хотіла, щоб відносини складалися через позицію «послуги», яку вирішили повернути, і була тільки рада, що чоловік поставився до цього саме так.

Перше, що засвоїла Олена на своєму новому посту помічниці Едуарда Андрійовича, так це те, що кожен робить, що наказує він! Це не обговорюється, а позитивний результат вчасно – неодмінна вимога. Будь-якого роду обставини або непередбачені ситуації в розрахунок не беруться. Їй доводилося писати аналітичні звіти і стратегічні плани розвитку, складати бізнес-плани і робити переклад техдокументації, аналізувати договори і вести переговори, домагатися зустрічей з потрібними  йому людьми і просто відповідати на телефонні дзвінки. Протягом трьох з половиною років, швидко зметикувавши, чого від неї очікують, Олена відмінно ладила зі своїм роботодавцем, майстерно справлялася з усіма завданнями і ніколи не потрапляла в халепу. Так було до того нещасливого дня, коли він наказав їй домовитися про зустріч з власником антикварного магазину.

З цим завданням все і відразу пішло не так! Ще не підозрюючи підступу, Олена, як завжди не відкладаючи, взяла довідник і досить швидко знайшла номер телефону антикварного магазину Вишневецького. Однак, на цьому вся простота і завершилася. Зателефонувавши за номером, вказаним в довіднику, Олена потрапила на дідка-пенсіонера, який відреагував на її дзвінок геть неадекватно. Дідусь страшенно рознервувався і почав відразу сипати всілякими прокльонами, які впадуть на голови телефонних терористів, якщо ті ще хоч раз зателефонують за його номером.

Ошелешено вислухавши таку дивну тираду, Олена перепросила та поклала трубку.

Перевірила номер ще раз – все вірно. Глянула на дату видання довідника – дві тисячі восьмий рік, куди новіше? Тільки надія на те, що стався збій в телефонній системі і вона випадково потрапила не туди – не виправдалася. Вдруге слухавку підняв все той же дідок, який і чути нічого не хотів, а лише повторив, почитай, слово в слово усі свої доводи.

У тому ж довіднику було вказано й адресу антикварного магазину. Недовго думаючи, Олена поїхала туди, але магазин виявився закритий. Графік роботи свідчив – з дев'ятої до десятої тридцять.

– Та... багато вони так наторгують, – вголос промовила Олена і, все ще не підозрюючи підступу, поїхала в інших справах.

Однак, приїхавши на наступний день рівно о дев'ятій, Олена знову опинилася перед зачиненими дверима. Цього разу висіла інша табличка – з чотирнадцяти до шістнадцяти. Олена затрималась біля дверей трохи довше, ніж вчора, може, сподіваючись, що спаде мана, навіть провела рукою по дверях в тому місці, де висіли злощасні циферки, але дива так і не сталося. Графік роботи залишився незмінним.

Наступного дня історія повторилася: з дванадцяти до чотирнадцяти, потім з десяти до дванадцяти, потім... в магазин Олена так і не потрапила. Кожного разу, коли вона стояла перед дверима магазина виходило так, що або вона вже запізнилася і сьогодні магазин працювати не буде, або доводилося чекати не одну годину, а цього вона собі дозволити ніяк не могла! Едуард Андрійович хотів зустрітися з цією людиною, але всі інші завдання Олени скасовувати заради цього не збирався.

Водночас Олена спробувала з'ясувати, що ж за напасть така з тим телефоном. Всі довідкові служби міста видавали точно такий же номер і точно таку адресу. Вона навіть знайшла кінці на телефонній станції і вмовила нову знайому перевірити, за ким же насправді значиться настільки чудовий, зачарований набір циферок, і який номер телефону зазначений за адресою магазину. Результат виявився тим же. Тільки ось пенсіонер Суботін Петро Володимирович і знати не знав нічого ні про який антикварний магазин і, здається, був щирий у своєму обуренні.

Дальше більше! Знайомий в БТІ перевірив адресу – нежитлове приміщення. А в паспортному столі – знову дідусь Суботін, адреса якого – антикварний магазин, який весь час змінює графік роботи. Зачароване коло!

За цей тиждень вже в якій тільки конторі Олена не знайшла зв’язків! Та вона хвилини вільної не мала, намагаючись дізнатися бодай щось! І нуль, жодного результату.

Ясна річ, що такі відмовки, (а як інакше їх міг сприйняти Едуард Андрійович?) не подобалися йому. Він не те, щоб не вірив, Олена зарекомендувала себе відповідальним працівником, але начальник не розумів, що відбувається, і вимагав результату. А результату все не було.

Коли вчора ввечері Олена зателефонувала йому, розмова вийшла короткою.

– Оленочко, – о, вона знала все його інтонації і це «Оленочко» не обіцяло нічого доброго, – я ніяк не можу зрозуміти, я дав якесь надскладне завдання? Це так важко домовитися з людиною про зустріч і вирішити моє питання? Так, може, вам в принципі складно вирішувати мої питання? Ви тільки скажіть!