Глава 7. Мозковий штурм

Два місяці по тому

17 грудня 2008 р.

У цілком холостяцькому кабінеті слідчого Копилова всі сиділи похмурими. Воно й зрозуміло. Два трупи, пов'язані між собою шантажем. Зі свідків – склерозна старенька, яка тут пам'ятає, тут не пам'ятає, а по першому так і зовсім нікого немає. Копайте, шановне панство.

– Значить так! – Копилов – невисокий, кремезний чоловік, тридцяти п'яти років – частенько використовував метод мозкового штурму. Збирає в кабінеті оперативників, ось сьогодні ще і Женю покликав, і починається міркування вголос. – Погрожували розправою постраждалій через проєкт, який вона вела. Це ми знаємо. Але ось що невідомо, так це, що саме хотів дізнатися шантажист. Вона сказала мені, що від неї вимагали інформацію, яка не підлягає розголошенню. Я-то думав, у мене ще буде час для з'ясування, що за інформація, а воно бач, як вийшло.

– Ех, – втрутився Гена – молодий оперативник, – треба було її під охорону взяти! Казала ж дівчина, що їй погрожували!

На випад «зеленого» оперативника ніхто не звернув уваги. Всі чудово розуміли, що це було неможливо хоча б тому, що не було заяви від потерпілої.

Тільки до образу Олени, веселої, усміхненої, такої, якою її знав Женя, не клеїлися і здавалися нереальними настільки звичні вже у роботі слова «труп» і «потерпіла».

Чорт! Все так швидко відбулося. Доба і два трупи! Ніхто не встиг зорієнтуватися, що шантажист ну ніяк не один працював!

Ну, а з іншого боку, шантажисту потрібен результат, в даному випадку – це інформація. Якраз її вони і не отримали, убивши Олену! Щось тут не сходиться... Хотіли налякати і не розрахували? Осічка вийшла? В такому випадку стануть шукати інші шляхи. Адже не на Олені все замикалося, а на тій інформації, якою вона володіла. По роботі? Точно! Тоді візьмуться за безпосереднього начальника. Адже він теж знає, про що йдеться.

Едуард Андрійович. Женька миттєво згадав пухленького веселуна, що особисто приїхав за Оленою і забрав її прямо з шашлику. Що ж там за проєкт такий таємничий?

– Треба дізнатися про її проєкт, чим вона займалася, – немов розкручуючи такий же хід думок, сказав Копилов.

– А що там дізнаватися? – стрепенувся Вітька. – Про її проєкт ЗМІ вже три дні сурмлять. Тепер ось ще й це додасться, – він розчаровано махнув рукою. – Музей рідкісних видань з руїн підняли. Чотирнадцятого було урочисте відкриття. Там якісь книги виявили, що вважалися втраченими, вчені на вухах від радості стоять.

Копилов вибивав по столу дріб, а Женя зрозумів, що нічого не знає про неї – ні яку музику любила, ні які квіти, ні чим займалася. Невже не можна було просто поцікавитися? Адже для неї, швидше за все, були важливими й цей проєкт, і відкриття музею...

Туга і безвихідь, жаль про не зроблене міцно осіли всередині. Йому хотілося ревти від досади на самого себе і від усвідомлення, що не має сили бодай щось змінити.

– Женько, тебе питаю! Хлопець у постраждалої був?

Женя не відразу зрозумів, що йдеться про Олену, і якийсь час тупо витріщався на Копилова.

– Ні! – він відповів миттєво, а слідом схаменувся – йому-то звідки знати? – Я не знаю. Жила вона одна.

– Так, слухай, тобі не здається, що якось мало для знайомої людини ти про неї знаєш? Що у вас там за зв'язок був?

– Університетська однокурсниця, – похмуро відповів Женя. Не розповідати ж йому всю історію!

– Як же ти дізнався, що сталася пожежа? Чому опинився біля її будинку? – з підозрою запитав Гена.

А як ні крути, хлопець тямущий. Досвіду набратися і почне сусідів ліктями штовхати!

– Я розмовляв з нею, коли все це почалося, – хлопці переглянулися між собою, а Женя продовжив: – Розмова перервалася на пів слові, шум якийсь почув, а потім і зовсім пропала, на дзвінок не відповідала. Ось я і кинувся туди.

На якийсь час в кімнаті запанувала мовчанка, а потім Копилов сказав:

– Женю, чуєш, ти це... один додому не ходи. Не подобається мені тенденція... Розмова телефоном під час вбивства – труп. Нумо, Генка у тебе поки поживе? Яка ніяка, а охорона? Все ж не один…

– Ти хворий, чи що? – обурився Женя. – Розумнішого нічого вигадати не міг?

– Ну, знаєш, може, пані Олена так само відреагувала б на подібну заяву, та тільки не могла вона знати... Гаразд, тоді так… – перевів він тему, побачивши, як принизливо Женька на нього дивиться. – На порядку денному стоять такі питання: музей рідкісних видань, робота постраждалої та її батьки. Потім, треба з Семеновою Клавдією Петрівною ще разочок поговорити, може, отямилася і згадає, вирішить уже нарешті, знає вона постраждалу чи ні. Так, до речі, у нас же ще один неопитаний пан є. – Копилов поліз в піджак і дістав звідти записну книжку. – Вишневецький Гліб Віталійович. Знаєш такого? – звернувся він до Женьки.