Глава 11. Зіпсований відпочинок

Двома місяцями раніше

11 жовтня 2008 р.

На зустріч Олена встигла.

Називається, ще б пак, якщо за справу взявся сам Едуард Андрійович! Хвилин через сорок після телефонної розмови на об'їзній дорозі з'явився автомобіль, і не просто Фабія, яку Едуард Андрійович віддає в розпорядження співробітників при виконанні різних доручень, а його особистий Джип. Олена, вже після розмови з ним сиділа, наче у воду опущена, тож тепер ще більше заклякла. Невже він їде особисто? Та навіщо? Щоб вже напевно знати, що вона поїде? Олена і так поїхала б, бо не відмовиться від підвищення, і він прекрасно знав це вже тоді, коли наказував помічниці знайти її.

В черговий раз задзвенів мобільний, який вже тепер вона тримала при собі – водій уточнював, куди саме їхати. Олена пояснила, і хотіла поцікавитись, їде він один чи з... але забарилася, а Максим, водій Едуарда Андрійовича, відключився.

– Оленко, та що з тобою, врешті-решт? – не витримала Катерина.

Все одно відтягувати розмову далі нікуди.

– Хлопці, дівчатка, мене щойно підвищили й призначили генеральним директором одного проєкту.

– Ух, ти! І ти мовчала?! – посипалося навколо. – За це треба оголосити окремий тост!

Хтось мерщій кинувся наповнювати «келихи», хтось щось каже, вітає, і лише Женя не ворухнувся – дивився на Олену, мабуть, запідозрив, що це не всі новини. В її руках опинилася склянка з вином, почувся дзенькіт, з усіх боків тяглися охочі стукнути своїм келихом об Оленчин, хтось підбадьорював, хтось вітав...

Вино Олена лише пригубила, і відразу посипалися вимоги пити до дна, а вона вже чула звук машини, що під’їжджає, тому випалила на одному подиху:

– Послухайте, мені дуже незручно, але... але я не могла відмовитися, і мені доведеться поїхати. Сьогодні о третій годині зустріч з партнером по цьому проєкту.

Навколо раптом стало тихо.

– Даруйте, я правда не знала.

За воротами почувся сигнал автомобіля. Користуючись нагодою уникнути пояснень ось так, відразу, Олена мерщій відставила склянку з вином, до якої так більше і не торкнулась, та пішла відчиняти.

Едуард Андрійович власною персоною!

Він зайшов у двір, мило усміхаючись, так немов теж на шашлик приїхав. Привітався з Оленою і, поки вона закривала хвіртку, направився до альтанки.

 – День добрий, панове! Дивлюся, у вас тут справжній бенкет! – привітався з її однокурсниками Едуард Андрійович. – А знаєте, що на таких веселощах присутність мудрого старця є обов'язковою? – він щиро усміхався.

Народ ще не до кінця розумів, що за веселун до них завітав, плюс до всього, репліка, кинута Оленою перед відходом, висіла у повітрі – всі мовчали.

– Друзі, познайомтеся, це Едуард Андрійович, мій начальник. Едуард Андрійович, тут мої однокурсники... – Олена перераховувала людей, в тому порядку, як вони сиділи.

Останнім виявився Женька. Він зробив крок назустріч до Едуарда Андрійовича і, випереджаючи Олену, вимовив:

– Євген, – простягнув вперед руку. – Майбутній чоловік Олени. Ревнивий, але все розумію, – скромно так охарактеризував себе «наречений».

– Будьмо знайомі, – відповів Едуард Андрійович, потискаючи руку.

– Женько, припини... – Олена хотіла сказати дуріти, але Женя перебив її.

– Склянку принеси ще одну, – а, звертаючись до нового гостя, додав: – Сідайте, не соромтеся.

Коли Олена повернулася, Едуард Андрійович уже сидів за столом, у руках тримав тарілку з м’ясом та соусом, а навколо панували веселощі. Олені навіть здалося, що не треба їй нікуди їхати, а відпочинок не зривається. А хвилин через двадцять після прибуття Едуард Андрійович дуже органічно вклинився в розмову з заявою про те, що забирає Олену.

– Панове, дуже, дуже приємно було з вами посидіти, але так вже вийшло, даруйте, будь ласка, тільки, крім Оленки, цю зустріч провести ніхто не зможе. Вибачайте.

Гості залишилися, а господиня поїхала. Домовилися, що вони все закриють, а ключі потім передадуть Олені. Ну не виганяти ж всіх в розпал веселощів!

Щойно залишилися наодинці, Едуард Андрійович змінився в обличчі – став серйозним, відкрив портфель, дістав звідти документи.

– Обговорювати будемо зараз.

Щонайменше, стало зрозумілим, що особисто він приїхав не тому що про шашлик почув, а для того, щоб заощадити час, передати всі документи та ввести Олену в курс справи.

Машина рушила, а Едуард Андрійович став розповідати, чого чекає від неї на сьогоднішніх переговорах, а також від проєкту в цілому. Олена слухала, переглядала документи, ставила питання. Здавалося б, до чого все просто! Нічого такого, що не робилося раніше, тільки тепер вже вона не стала б говорити так однозначно. Навіть більше, після всіх цих деталей, що розповів їй Едуард Андрійович, і їхній уявній легкості, Олена зрозуміла одну річ – їй страшенно не хочеться втягуватися у цю справу. До нервового болю в животі не хочеться братися за проєкт.