Глава 14. Кинули під танк

Жовтень 2008р.

Договір підписали. До останньої хвилини Олена не вірила, що це станеться. Постійно нервувала, боялася, що партнер просто відмовиться від своїх слів, і все зірветься.

Гліб Віталійович зателефонував їй в кінці робочого дня в понеділок, коли до того Олена єдине, що робила, так це відбивалася від вітальних промов колег, атак коменданта виділити їй більш солідний кабінет з приймальнею, а також уникала зустрічей з Едуардом Андрійовичем, який мало не кожні пів години питав: «Ну, що? Не телефонував?»

Ні. Не телефонував.

«І не зателефонує» – хотілося кричати Олені.

Адже нам немає що йому запропонувати. Йому не потрібні ні ті гроші, що Едуард Андрійович готовий платити тільки за одну оренду, ні шум, ні журналісти, ні увага, ні заздрість – йому все це не треба! Ось єдиний результат її зустрічі з цією людиною. Тільки сказати все це Едуарду Андрійовичу відверто в обличчя не могла і чогось зволікала.

Дзвінок мобільного застав Олену зненацька. Якимось дивним чином вона зрозуміла, що телефонує Вишневецький, і розгубилася. Телефон не хотів діставатися з сумки, немов тікав, руки тряслися, по тілу пробігло гидке тремтіння. Мабуть, варто пропити курс валер'янки, а то нерви геть розхиталися.

– Я слухаю вас, – сказала Олена, після того, як все ж впоралася з телефоном.

– Олено Ігорівно, – вільготно почав він, навіть не представившись. Певно, цілком резонно припустив, що його голос вона дізнається з тисячі, – нам треба зустрітися та обговорити умови, на яких я згоден надати свої експонати в оренду. Завтра о дев'ятій вечора вам підходить?

– Так, – Олена відповіла не замислюючись. – Куди під'їхати?

Під'їхати довелося в ресторан, а ще Гліб Віталійович уточнив, що всі справи буде вести виключно з нею, і ні з ким іншим.

– Тож поставте вашого шефа до відома, щоб не вийшло непорозумінь.

Часом Олені здавалося, що її таким чином кинули під танк. А, найголовніше, було незрозуміло хто. Якщо Едуард Андрійович, то відразу виникало питання, а що йому залишалося робити? А якщо Гліб Віталійович, то навіщо вона йому взагалі потрібна була?

Це не змінювало суті. Олена відчувала себе тріскою, кинутою у бурхливий океан, особливо, коли справа стосувалася зустрічей з партнером.

Ні, з одного боку, Гліб Віталійович був незмінно ввічливий, чемний, мав бездоганні манери, які більше підходять до поведінки офіцерів в дев'ятнадцятому столітті, щонайменше, Олені саме так здавалося. Їй нема в чому було дорікнути, але, попри все, Олена ніяк не могла позбутися відчуття, що, зустрічаючись з нею, погоджуючись на проєкт, він всього лише робить їй послугу, і це було незрозуміло. От що змусило його погодитися, якщо не хотів?

Ціну на оренду Гліб Віталійович підняв до неймовірних розмірів.

– Тридцять відсотків від вартості кожного екземпляра, – повідомив він Олені в ресторані, й на якусь мить їй здалося, що втратила дар мови. Благо, що він ще тільки почав оголошувати свої умови, і Олені не треба було відповідати відразу.

– Вас влаштовують мої умови, Олено Ігорівно?

Крім ціни за оренду Едуард Андрійович мусив сплатити страховку. Питання з технічною стороною забезпечення охорони Гліб Віталійович брав на себе, а також забороняв будь-яке афішування його імені.

– Тридцять відсотків це багато. Глібе Віталійовичу, ви чудово розумієте, що ваші експонати коштують не копійчані суми, а з огляду на те, що отримання прибутку з нашого боку не передбачається…

– Олено Ігорівно, – він не дав їй закінчити, – ви теж чудово розумієте, що ваша «благодійність» лише видимість, а насправді спонсорські проєкти роблять ім'я, дають пільги. Ви збираєтеся залучити всесвітньо відомих вчених і громадськість – за це треба платити. А враховуючи, що технічну підтримку я беру на себе, враховуючи, що збільшується, ви можете сперечатися, але для мене –збільшується ризик втрати експонатів, то ціна і зовсім стає мізерною. Майже символічною.

«Та вже, символічною, нічого не скажеш!».

– Втім, – все також розмірено продовжив Гліб Віталійович, – ви ж можете і відмовитися від своєї затії. Я зрозумію, правда.

Хто б сумнівався, Глібе Віталійовичу, що ви зрозумієте?! Можна подумати, що ви ціну таку заломили не для того, щоб вона виявилася для нас завелика.

Гаразд.

– Хай там як, ви дозволите мені зателефонувати? Я не можу сама приймати такі рішення.

– Звичайно, – милостиво дозволив він і дістав портсигар.

Едуард Андрійович вилаявся, як справдешній швець, коли прикинув, у яку копійчину йому обійдеться ця забаганка.

– Збивай ціну, нехай не жадує, – відрубав він.

– Едуарде Андрійовичу, я пробувала, – Олена вийшла у фоє ресторану, щоб Гліб Віталійович не був присутній при розмові. – Весь цей проєкт більше потрібен нам, і він чудово зрозумів це. Навіть більше того, можу вам сказати, що і ціну таку він поставив з єдиною метою – щоб ми відмовилися. Розумієте?