Ніхто не пішов

Глава 16. Ностальгія

 

Через чотири дні

17 грудня 2008 р.

 

З Оленою Женька познайомився в університеті. Треба сказати, що майже до кінця другого семестру цю тиху сіру мишку він не помічав. По суті, і в імені впевнений не був, звертався в основному «Даниленко», а якщо  траплялася ситуація, де потрібно було ім'я, йому доводилося якийсь час перебирати можливі варіанти, перш ніж таки озвучити своє фірмове: «Оленк!». Вона відривалася від розмови з кимось із дівчат або піднімала голову від конспекту, ніби й не вірила, що чула своє ім'я з його вуст, чомусь відразу же червоніла, усвідомлювала це і відверталася вбік. Уже не дивлячись на нього, питала: «Що ти хочеш?».

«Якась дивачка!» – думав тоді Женька і відразу забував про неї. У той час він вів досить безтурботний, навіть можна сказати розгульний спосіб життя і ніколи було розбиратися у дивацтвах сірих мишей.

Помітив він Оленку десь у середині другого курсу. До цього часу вона виграла гранд на стажування до Англії, що на другому курсі само по собі було показовим, раніше третього туди мало хто намагався потрапити, а вже за фахом, та ще й на другому... Тож в університеті організували торжество з розважальною програмою. Оленка сяяла, немов зірка, трохи збентежена такою увагою, але вже перед від'їздом Женя глянув на неї якось інакше, і побачив не сіре мишенятко, а щось, чому ще поки й сам не міг дати пояснення.

Повернулася Олена геть іншою людиною. Незрозуміло, чи то перебування в чужій країні з іншим менталітетом так на неї подіяло, чи то вона сама по собі так розкрилася, але на батьківщину повернулася не та дівчина, що їхала. Зазвичай класично зібране у хвостик чи косу довге світле волосся, змінилося модельною стрижкою з білявими пасмами, які задиркувато стирчали в різні боки. На губах розквітла чарівна усмішка, змінився погляд. Весь вигляд вказував на незалежність і вільну людину, яка точно знає, чого хоче добитися в житті, і напевно доб'ється цього. Олена екстерном склала іспити разом з однокурсниками, попри те, що пів року не відвідувала лекції, і подальше навчання продовжила зі своєю групою.

Зрозуміло, дівчиною відразу же зацікавилися особи чоловічої статі. Як вона на них реагувала? Та по-різному. Наприклад, того ж Женьку серйозно не сприймала. Його спроби витягнути її на вечерю, та куди завгодно, зводилися до майже однотипної розмови:

– Боже, невже, невже, тебе покинули всі німфи, що в такому достатку завжди вилися поруч? Ти захворів?

– Звісно! Я хворий давно й невиліковно, і ти не можеш відмовити присмертному в останньому проханні та не піти, – доводилося підігравати її тону, щоб не виглядати повним дурнем в очах решти.

– Ти правий. Не можу. Посиджу ніч біля ліжка. Але тягати містом – сумління не дозволить. Супу зварити?

З'явилося багато друзів, але близько до себе нікого не підпускала. Якось так вона навчилася відшивати хлопців, що врешті вони не були в образі, легко і невимушено спілкувалися з нею, і, запрошуючи в ресторан, мало хто вважав її тепер зобов'язаною… ну, як це зазвичай у хлопців, звична схема. З такими, хто вважає, що вона не в змозі заплатити за свій обід і стане відпрацьовувати його в ліжку, вона б просто нікуди не пішла.

З дівчатами Олена теж дружила. Завжди привітна і щира, вона легко знаходила спільну мову майже з усіма і, водночас, ніколи й ні під кого не підлаштовувалася.

Тепер вже Женька з певним жалем згадував про те, як дівчина дивилася на нього тоді, до своєї поїздки в Англію, і як він у той час був зайнятий ким завгодно, але не нею. Тільки, здається, Оленка і справді забула про це не виказане нею захоплення. Женька вирішив перевірити, може, просто прикидається, тримає себе в руках і всіляко намагався знайти до неї підхід. Олена лише жартувала. Звісно, що сам він весь цей час був з кимось, міняв дівчат, а в перервах між тим, як залишався один, перевіряв Олену. Ну дурень молодий, що поробиш? Згодом це стало звичкою, а з часом Жені набридли метелики одноденки. Розсудливішим став, чи що? І навіть тій же Олені телефонував більше як колишній однокурсниці, подрузі, з якою приємно поговорити, а розмови – так це як прийняте колись амплуа.

Кілька місяців тому Олена зібрала на своїй дачі компанію однокурсників і ось там, бувши в зюзю, (якось йому хотілося саме пити, і на закуску Женя не налягав), так ось в тему там припали слова про те, що він готовий зробити  Оленці пропозицію. Вся компанія дружно посміялася над цим, вона теж адекватно сприйняла, а Женя задумався: а чому, власне, ні? Він навіть спробував пояснити дівчині, що не жартував, коли казав про одруження, тільки Оленка, вірна своїм принципам, не повірила і відправила його спати. З того дня вони більше не бачилися. Він по роботі закрутився, у неї цей проєкт намалювався. Кілька разів Женя телефонував дівчині, дізнавався як справи, і розумів, що невчасно. Олена лише з ввічливості не відключалася.

Чому ж зараз думка про те, що в Олени хтось був, настільки зачепила? Чому відчуває, ніби втратили щось цінне та вагоме? Чому злиться на того Вишневецького і готовий кинутися на нього?

«Та тому що він нахабний спокусник!»




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше