Ніколи не кажи "Ніколи"

Частина 7. Нік

  Перший день навчання щойно розпочався, а мене вже викликав до свого кабінету ректор. У нас із Федором Іваничем особливі стосунки. Він знає, що я в його універі не за власним бажанням, тому безглуздо пред’являти мені якісь претензії. Бідний мужик, я йому не заздрю. Він вимушений миритися з моєю поведінкою та загладжувати конфлікти між мною та преподами, тільки б не лишитися без мецената в особі мого таточка. Але що я можу  вдіяти? Я себе іноді просто не контролюю. Ось уявіть, що вас запхали вчитися в консерваторію, де вимагають кожен день займатись вокалом, грати на скрипці і вивчати сольфеджіо. А ви – природжений математик, співати не вмієте, і руки стоять хіба що струни рвати та змички ламати. Так ось зі мною все саме так, тільки навпаки. Я мріяв займатися музикою, але, блін, нікого це не колише. Я – головний спадкоємець бізнесу свого батька. І ніхто мене не питав, хочу я цього чи ні. В принципі, папа ніколи особливо й не парився з розпитуваннями про мої бажання. Він тупо ставить мене перед фактом, а я змушений коритися і терпіти, тому що залежний від його грошей. Так, наш бенд дещо заробляє з концертів, та це не ті суми, до яких я звик. Батько підсадив мене на бабки, як на наркоту. Я усвідомлюю це, і дуже злюся на себе, шо не можу відмовитися від цієї залежності.

  Стою в кабінеті ректора з нудьгуючим виглядом, слухаючи чергову тираду на тему «поводь себе добре», «давай не створювати зайвих проблем тобі і мені» та інше бла, бла, бла. Не хочу стирчати тут ще півгодини, тому з усім погоджуюся і обіцяю спробувати тримати себе в руках.

  Залишаючи кабінет, дістаю з кишені мобільник, там п’ять пропущених від Костяна. Друг, мабуть, вже думає, що я вирішив прогуляти перший день. Збираюся його набрати, але помічаю Костю в кінці коридору, і неспішним кроком йду до нього.

- Нік, куди ти подівся?! – кидається на мене він. – Я вже тебе  вшосте набираю!

- Я відключав звук. Був в кабінеті ректора.

- О, Боже! День щойно розпочався, що вже могло трапитись?! – кіпішує Костя.

- Костян, видихай, - заспокоюю я його. – Це була просто напутня промова.

- Тоді зрозуміло. А то я вже захвилювався, що ти чудиш і без мене. Ходи швидше, зараз почнеться перша пара.

- Нащо мені поспішати в це пекло? – закочую очі, зображаючи з себе мученика.

- Чудова назва для нової пісні! Як гадаєш? – шуткує друг, і я жартома штурхаю його ліктем в ребро. Костік завжди вміє розрядити обстановку і витягти мене з депресивного стану.

- Братан, тобі тре було йти вчитися на психолога, а не вивчати всі ці нудні цифри тут зі мною, - кажу я йому.   

- А тобі треба менше скиглити про те, як тобі тут нудно! – заявляє він. – Давай-но дивитись на все позитивніше!

- Гаразд, постараюсь, - відповідаю я, розуміючи, що вже другій людині за сьогодні щось обіцяю. 

 

***

  З горем навпіл висиджую основну частину пар. Ми домовились з хлопцями зустрітися в головному корпусі біля розкладу. Тож зараз The Wild Hearts у повному складі рухається по коридору, збираючи навколо себе шанувальниць. Деякі дівчата роблять з нами селфі, хтось просить автографи, а хтось просто знімає сторіз в інстаграм. Не буду лицемірити, я кайфую в такі моменти. Відчуваю себе справжнім rock star.

  У переповненому студентами коридорі, біля розкладу, стоять Ксюха з подружками і машуть руками, вітаючись з нами. Я кидаю в їхній бік короткий погляд, щоб привітатись і чую, як з іншого боку хтось викрикує моє ім’я:

- Хей, Нік!

  Обертаюся, і перш, ніж помітити того, хто кликав, різко зупиняюся, аби уникнути зіткнення з дівчиною, що в супроводі подруг йде мені назустріч, але чомусь не дивиться поперед себе, а озирається в той самий бік, звідки гукали мене. Дівчисько тримає в руках паперовий стаканчик з напоєм, і далі все відбувається немов у сповільненій зйомці: супутниці намагаються попередити свою розсіяну подругу про можливе зіткнення, але та не встигає зреагувати. Посміхаючись, вона повертається в мою сторону, але посмішка швидко сповзає з її обличчя, щойно дівчисько в мене врізається, проливаючи свій напій (який виявляється гарячою кавою) мені на футболку та джинси. Дівча підіймає на мене переляканий погляд, і я єхидно всміхаюсь. Навіть не дивуюся – переді мною стоїть та сама роззява, що вранці ледь не потрапила під колеса моєї тачки. Дівчисько справляє враження типової відмінниці-зубрилки, а довга спідниця і светр оверсайз невиразного сіруватого кольору якнайкраще доповнюють цей образ.

- Твою ж мать! – виривається в мене, коли гаряча кава починає просочуватись крізь одяг та обпікати шкіру.  

  В коридорі повисає тиша. Всі погляди прикуті до мене та винуватиці ДТП. Дівча і так невеличкого зросту, але втягнувши голову в плечі, вона здається зовсім крихітною. Малявка підіймає на мене погляд та тихо промовляє:

- Упс.

  «Упс»?! Твою мать, «Упс»?! Це все, що вона хоче мені сказати?! Мої друзі, студенти в коридорі та прихильниці витріщаються на нас, чекаючи моєї реакції, і та не змушує  на себе довго чекати. Дівчисько відкриває рота, аби щось сказати, та я не даю їй можливості це зробити.

- Хей, Мишко, дивитись тре, куди преш! – підвищую голос.

- По-перше, я не мишка, - гордо здіймає підборіддя недотепа, - а по-друге, я збиралася вибачитись. Але тепер передумала!

  Хто б міг подумать, шо ця малявка виявиться такою зухвалою. Мене це жахливо бісить. Відчуваю, як всі навкруги дивляться на нас.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше