Ніколи не кажи "Ніколи"

Частина 17. Нік

  Костян повертається за наш стіл з двома стаканчиками кави.

- Сенк ю, бро! Чого так довго вовтузився? – бурчу я.

- Та просто зустрів твою знайому, Мишку, як ти її звеш, - відповідає друг. – Коли ти вспів її так залякати? Вона тебе як побачила, то відразу ж втекла.

- Боїться, значить, поважає.

- Нік, ти чого? Я тебе не впізнаю. Ну, розумію, влаштовувати розбірки з пацанами.  Але чого ти прикопався до дівчинки?

- Ой, братанчику, це довга історія. А тобі із твоєю тонкою душевною організацією її краще не знати, - намагаюся з’їхати з теми, яку не горю бажанням обговорювати з товаришем.

- Після таких слів я просто зобов’язаний почути цю історію! – ніяк не вгамовується він.

- Гаразд, розповім, - відповідаю неохоче. – Тільки давай підемо, бо спізнимося на пару.

- Коли це ти боявся спізнитись?!

- Смішний, то ж я за тебе хвилююся.

  Встаєм та прямуємо до виходу. Дорогою до аудиторії я коротко розповідаю Кості про те, як Мишка облила мене відром води, а я зачинив її в роздягальні. Друг не перебиває, але дивиться з осудом. Коли ми опиняємося на своїх звичних місцях у лекторії, Костя говорить:

- Ну, ти й гониш! Блін, незаконне позбавлення волі – це ж підсудна справа!

- Я попереджав, що моя розповідь тобі не сподобається.

- Зате тепер я розумію, чому дівчина настільки бурхливо відреагувала, коли побачила тебе.

- Ага. Але ти не хвилюйся. Хтось же її випустив. А якби і не випустив, то я ввечері повертався, аби це зробити.

- Ввечері! Це ж скільки вона там мала сидіти?! – обурюється товариш. – Дивно, що ти до сих пір не на килимі у декана, чи одразу ж, у ректора!

- Може, це тому, що й вона вела себе не по ангельськи?

- У будь якому разі, залиш її в спокої. Дай людині спокійно навчатися. Ти ж бачиш, які нападки від інших дівчат вона через тебе терпить.

- Ці інші уже попереджені, що в мої справи їм краще не лізти. А з Мишкою в мене лишилась лише одна малесенька справа. Вчора вона загубила ось це, - дістаю із кишені та демонструю ключі з балериною. – Тре їй вернути.

- Давай, я поверну, - Костян тягне руку до ключів, хоче забрати, але я навіть не думаю їх віддавати.

- Нє-а, я сам, - змовницьки посміхаюся. – Даю слово честі, друже, віддам ключі і все. Більше ніколи навіть близько до неї  не підійду!

- Нік, та я прошу тебе, не роби дурниць.

- Костян, ти чого? Все буде ок. Трішечки пустощів та й годі.

  В цей момент до аудиторії заходить Тьома, а зразу за ним – викладач. Починається пара і, мені на радість, у Костяна зникає можливість продовжувати виховальну бесіду.

 

***

  Перша пара мене, м’яко кажучи, стомила. Фінансовий менеджмент – однозначно не моє, як, в принципі, й решта дисциплін в цьому довбаному універі. Тому я пішов раніше, залишивши Костіка з Тьомою гризти граніт науки без мене.

  Безцільно вештаюся по коридорах в очікуванні наступної пари. Це буде фізра, і вона мене точно має трохи збадьорити. Не дочекавшись друзів, спускаюся в коридор з роздягальнями, але на підході до чоловічої зупиняюся, чуючи жіночі голоси.

- Мені здається, тобі сьогодні треба було першим ділом бігти сюди, а не розводити теревені з нами. Твої ключі вже давно хтось міг знайти, - промовляє незнайомий жіночий голос, і я злорадно всміхаюся, здогадуючись, до кого він звертається.

- От же ж, блін! – відповідає уже більш знайомий голос. – Треба знайти технічку. Напевне вона тут сьогодні прибирала і…

  Мишка не встигає скінчити фразу, тому що у дверях з’являюся я.

- Дівчата, ви, начебто помилилися роздягальнею, - говорю з усмішкою, ловлячи на собі ошелешені погляди трьох пар очей. – Ой, Мишка, це ти! Скучила за цим місцем?

  Троє дівчат, серед яких моя «добра» знайома, на кілька секунд впадають у ступор, і я встигаю насолодитися ефектом несподіванки, котрий на них справив.

- Ти що, мене переслідуєш?! – прорізається голос у Мишки. Хто б сумнівався, шо вона довго мовчати не стане.

- Тебе вчили, що відповідати питанням на питання – не культурно? – парирую я. – Взагалі-то, в мене зараз фізра.

- Теж мені, культурний знайшовся, - фиркає дівчисько. – Ходімте, дівчата.

  Не так швидко. Дістаю із кишені ключі з брелком у вигляді балерини і демонструю їх Мишці.

- Ти часом не це тут шукала?

- Віддай негайно! – вибухає вона.

- Віддам, не хвилюйся. Мені-то вони нашо? – всміхаюся я.

  Дівчина простягає руку долонею догори, наївно вважаючи, що вона отримає назад ключі просто так. Помічаю, як її подруги напружено переглядаються.  Вони очікують від мене підступу, й не дарма. Я усміхаюся в передчутті реакції Мишки на те, що збираюсь сказати далі. Її великі сірі очі з суворістю дивляться на мене, а губи щільно стиснуті в лінію. Дівчисько явно приготувалося захищатись. Ну, хіба я можу не виправдати її сподівань?



Ірина Гранч

Відредаговано: 21.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись