Частина 30. Нік

  Якщо спершу репетиція була відмазкою та приводом втекти з побачення, то тепер вона мені конче необхідна. Музика лікує та допомагає змити неприємний осад із серця. Добре, що друзі розуміють мої творчі «бзики» і з готовністю погоджуються приїхати до ангару.

  Звичайно ж, я туди приїжджаю першим, і в меланхолічній самотності, настроюючи гітару та монотонно на ній бренькаючи, чекаю на інших. Я людина емоційна, і перепади настрою для мене не рідкість, але останнім часом вони трапляються надто часто і не в найкращу сторону. Намагаюся зрозуміти, що засмутило мене сьогодні більше, - шитий білими нитками Надін план по просуванню наших пісень на радіо, чи картина сімейної ідилії, яку мені довелось спостерігати в парку? Поміркувавши якийсь час, роблю висновок, що у мого гурту круті пісні, багато прихильників, а, отже, ротація на радіо – це лиш питання часу. А от моя сім’я, на відміну від сім’ї Мишки, ніколи не була такою ж щасливою та повноцінною. Навіть до розлучення батьків ми вкрай рідко проводили час разом. Можливо, я багато чого вже не пам’ятаю, але те, що ми ніколи ось так не прогулювалися парком, насолоджуючись компанією один одного, можу стверджувати зі сто відсотковою впевненістю. Невже я заздрю цій першокурсниці? Цьому малому розпещеному дівчиську, котре настільки оберігають батьки, що навіть не спромоглися навчити плавати?! Ну да, це ж небезпечно. Що як з їх ясним сонечком щось трапиться?! Цікаво, що вона взагалі вміє окрім того, що встрявати в конфліктні ситуації? Злюся на Мишку, і, водночас, на себе за те, що взагалі думаю про неї.

  Моя рука автоматично дістає черговий «бринь» з гітари, коли двері в ангар відчиняються, і у приміщення завалюють Тьома з Кирилом.

- Ну шо, які новини? – сходу питає барабанщик, помічаючи мій настрій. Його ж настрій прямо протилежний моєму.

- Можна, звичайно, спробувати, - відповідаю я. – Але не факт, шо вийде шось путнє із тим чуваком з радіостанції.

- Чому? – засмучується Киря (вочевидь, він уже в курсі моєї «ділової» зустрічі).

- Мені здається, Надя просто хотіла витягти мене на каву, - пояснюю я. – А тепер ще й на подвійне побачення пропонує сходити.

- Не бачу в цьому нічого поганого. Навіть якшо не складеться з радіостанцією, то складеться з Надьою, - підморгує Тьома.

- Вона мене бісить! В голові – маргарин, хоч і харчується правильно.

- Нік, шо з тобою, чувак? Ти раніше не був таким перебірливим. По-моєму, ця дівчина дуже навіть симпотна.

- В тому й річ, що крім гарненького личка в ній нема більше нічого цікавого.

- Ну, можливо, ти просто не встиг її пізнати ближче, - не вгаває Артем. – Та й, взагалі, тобі з нею шо, світські бесіди вести тре під час сексу?

  Блін, як же він мене дратує! Кидаю на цю наглу білобрису морду найлютіший погляд, що є в моєму арсеналі.

- Слухай, чого ти мене вмовляєш? – заводжусь я. – От іди з нею сам на подвійне побачення! Може, виявиться, шо і їй все рівно, що чувак несе всяку хрінь! В такому випадку, ви ідеально пасуватимете одне одному.

- Нє, він не піде, - встряє в нашу перепалку Киря.

- Чого це? – дивуюся я.

- Просто я сьогодні зустрів жінку своєї мрії! – замріяним тоном промовляє Тьомич, і робить таке блаженне лице, що моя роздратованість вмить випаровується, а на її місце приходить щире здивування.

- Коли ти вспів? Ми не бачились всього пару годин.

- Все найкраще стається раптово… - посміхається друг.

- Кирюхо, поясни! – звертаюсь до клавішника, котрий зараз знаходиться явно у більшому адекваті, ніж барабанщик.

- Він зустрів її сьогодні на відборі в спортзалі, - пояснює Киря.

- Тобто, вона з нашого універу? – задаю питання, і Тьома ствердно киває. – І ти ні разу не бачив її раніше?

- Напевне, я просто не звертав на неї уваги… Думаю, це тому, що вона не ходить щодня в таких сексуальних шортиках, - каже Тьома, і його замріяний погляд спрямовується в нікуди, ніби шукаючи в пам’яті образ дівчини.

- О, Боже, ганчірко, зберися! – хапаю товариша за плече та злегка струшую. – Як ти збираєшся грати в такому стані?

- Ну, не знаю. Якось спробую.

  В ангар заходить Жека:

- Всім хеллоу! Ну шо, репетируємо? А то в мене обмаль часу.

- Репетируємо, - відповідаю я, не зводячи погляду з Тьоми. – Ромео, сідай за барабани! Пропоную сьогодні пробігтись по каверам.

  Пацани займають свої місця за інструментами, а я стаю коло мікрофону. Беру кілька акордів на гітарі і вдоволено посміхаюсь, не дарма так довго настроював свою крихітку. Озираюся на кучерявого блондина, що сидить за барабанами, – викапаний Амур! Дружбан мені підморгує та задоволено посміхається. «Добре, хоч в когось день задався», - думаю я і даю хлопцям знак, яку композицію граємо першою. Сьогодні мій вибір припав на пісню  "The light" гурту Disturbed. Вона не раз мені підіймала настрій та не давала впасти духом у складні періоди життя. Надіюся, що й із сьогоднішнім смутком також впорається.

***

  Згаявши пів ночі на роздуми, та прийшовши до висновку, що злість на Мишку неабияк мене вимотує, я вирішую, що потрібно поставити крапку в цій історії. Її життя – це її життя, а моє – це моє. Хай їсть свою солодку вату, п’є свою каву зі стакану без кришечки та живе у своєму рожевому світі, в котрому всі її люблять та піклуються про неї. Мені немає до цього діла!