Ніколи не кажи "Ніколи"

Частина 31. Нік

  Влітаю в столовку, ледь не збиваючи з ніг студентів, що звідти виходять. Вони зі мною вітаються, але я лише коротко киваю у відповідь, навіть не дивлячись у їх бік. Шукаю поглядом друзів, котрі саме сідають за столик в центрі столової. Швидким кроком прямую до них і з розгону плюхаюся на стілець. Хлопці помічають різку зміну мого настрою і чекають, що я якось це прокоментую.

- Перед жодним дівчиськом ніколи раніше не вибачався! І вірно робив, - ціджу крізь зуби.

- Нік, ти чого? Що сталося? – хвилюється Костя.

- Ви уявляєте, ця малявка дорікнула мені в тому, що мати не навчила мене правильно поводитися! – нервово скуйовджую руками волосся.

- Друже, але ж вона не знала… - перетравивши почуте, починає заспокоювати Костя.

- Та мені пофіг, знала вона чи ні! Їй і не треба знати! Нікому не треба знати! – ледь не кричу я, але помічаю, що привертаю увагу зівак, тому понижую голос. – Просто мені не треба було принижуватись та йти просити пробачення! Ось і все. Ніколи цього раніше не робив і був правий!

- Бро, я розумію, що тобі неприємно та прикро. Але не варто все брати так близько до серця, - каже Тьома.

- А я не можу! Розумієте? Ця тема болюча для мене! І як так вийшло, що ця малявка знайшла моє слабке місце?

- Думаю, вона не навмисне… - гне своє Костя.

- Знаєте шо, хлопці, я, мабуть, прогуляю залишок пар. Не той настрій.

- Скласти тобі компанію?

- Не тре, я хочу побути один.

- Якщо передумаєш, дзвони, - каже Костян. Але я точно знаю, що не передумаю.

  Встаю з-за столу, прощаюся з друзями та йду. На парковці на мене чекає моя тачка. Сідаю в неї і їду геть. Цього разу знаю, куди поїду. Для виплеску агресії в мене уже давно є перевірений, ефективний метод. Саме для таких випадків я завжди маю в багажнику сумку зі спортивною формою.

 

***

  Під’їжджаючи до нашого фітнес-клубу, в пам’яті мимоволі спливають спогади про недавній день, коли з дверей цієї будівлі вибігала мокра, після купання в басейні, Мишка. Цей спогад заводить мене ще більше. Вистрибую з машини, грюкнувши дверима, але виходить не настільки голосно і ефектно, як хотілося б. Клята новенька беха!

  Влітаю в клуб, а там на рісепшені, за іронією долі, сидить та ж сама адміністраторка, що й минулого разу. Вона сполохано  підхоплюється, помітивши мій бойовий настрій.

- Здрастуйте, Нікіта Олександрович!

- Дай мені ключа, - наказним тоном кажу я.

- Ви будете займатися? – обережно цікавиться вона.

  «Нє, блін, побалакати з тобою прийшов», - думаю, але вголос промовляю:

- Так. В залі боксу хтось є?

- Ні. Тренер вийшов на обід.

- Впродовж години нехай туди ніхто не заходить. Я хочу побути сам.

- Гаразд. Як скажете, - лепече адміністраторка, простягаючи мені ключа від шафки.

 

***

  Намотую на руки бинти та надягаю боксерські рукавиці. З превеликою радістю я би зараз боксував голими руками, але не хочу пошкодити їх, адже для того, щоб перебирати акорди на гітарі, мені потрібні здорові руки. Врубаю музику в навушниках. Для подібних випадків я створив плейліст в iTunes з добіркою важкеньких треків. До неї входять мої улюблені хіти Disturbed, Drowning pool, Five Finger Death Punch, Falling In Reverse і ще трохи іншого.

  З усієї дурі дубашу грушу, а в голові один за одним спливають життєві епізоди, що викликали в мені бурхливі емоції. Спочатку згадую  матір, котра зі сльозами на очах дивилася на мене і говорила: «Я не кидала… Все одно, ти мій маленький коханий Ніккі», потім – сімейну ідилію такої дратівливої для мене Мишки, ну і на закуску, її сьогоднішні слова про те, що мама не навчила мене думати, перш ніж робити. Що вона знає про мене?! Що ця малявка взагалі може знати про реальне життя?! Мій гнів усе зростає, і я цілковито виплескую його в точні та агресивні удари.

  Через годину, коли сил майже не лишається, а в навушниках звучить більш спокійна, порівняно з іншими, композиція “Coming down” Five Finger Death Punch, я нарешті трохи заспокоююся. Зараз зміст цієї пісні розкривається для мене по-новому. Так, я наробив дурниць, але не я один. І не я один винен у тих подіях, що відбуваються в моєму житті. А це дівчисько… Я не такий, як вона, моє життя не таке, як у неї, і їй ніколи не зрозуміти того, що у мене всередині…

  Мокрий і вкрай виснажений плентаюся в роздягальню. На підході до шафки, чую, як розривається мій мобільник. Не поспішаючи встромляю ключа в замкову щілину та відчиняю дверцята. За цей час гаджет перестає дзвонити, але через кілька секунд знов починає. Блін, ну кому там припекло? Дивлюсь на екран і розумію, що зобов’язаний відповісти.

- Да, пап, - говорю в трубку.

- Сину, привіт! Чекаю тебе сьогодні на вечерю, - одразу ж переходить до діла батько. – В тому ж місці, в той же час.

  Блін, ну ось до чого я сьогодні точно не був готовий, так це до сімейної зустрічі, що й маю наглість озвучити:

- Чесно кажучи, в мене сьогодні нема ні краплини бажання слухати пусті балачки твоєї утриманки. Але кого це хвилює? Ти, як завжди, ставиш мене перед фактом.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше