Ніколи не кажи "Ніколи"

Частина 40. Нік

  Дівчата першими опиняються біля входу в парк, і зупиняються, аби дочекатись нас. На їхніх обличчях зчитується радісне передчуття.

- На якому атракціоні кататимемося першим? – збуджено запитує Дашка, адресуючи питання усім.

- Люба, ми туточки тільки заради вас. Тож ви вдвох і катайтеся, а ми з Костіком в сторонці постоїмо, поспостерігаємо, - відмазуюсь я.

- Та ти просто малий боягуз! – сміється сестричка, намагаючись мене підчепити.

- Е-е! Попрошу! Ніякий я не боягуз, просто моєму вестибулярному апаратові не до вподоби подібні навантаження, між іншим, як і твоєму, - вказую поглядом на центрифугу.

- Кость, ти також не хочеш кататися? – дує губу Дашка.

- Може, трохи пізніше, - розпливчато відповідає той.

- Ну, не хочете, то як хочете! Ніко, ходімо! – сестра по-хазяйськи бере свою соратницю під лікоть та веде вглиб парку.

  Ніка збирається купити собі квитки сама, але Костян, як істинний джентльмен, що запросив дівчину на побачення, не дає їй такої змоги, і ми вирушаємо до каси вдвох. Я в курсі місцевих цін на атракціони, тому, як людина, котра ніколи в своєму житті не мала проблем із фінансами, оплачую всі квитки сам, не зважаючи на бурхливі заперечення друга. Костян знає, шо якщо я уперся, то переконувати мене нема сенсу, тож він врешті здається, але за умови, що ми нічого не скажемо Ніці, аби та зайвий раз не напрягалася.

 

 

  На мій подив, Дашка зі своєю новою знайомою дуже швидко знайшли спільну мову та зійшлися в думках щодо вибору атракціонів. Зараз вони катаються на ланцюговій каруселі. Дівчата веселяться на повну, і, мушу зізнатися, мені в кайф спостерігати за цим. Я взагалі люблю, коли моя сестра розважається, адже саме цим має займатися дитина у тринадцять років. Але не менше задоволення я отримую від спостереження за Нікою. Її золотисто-русяве волосся, зібране у високий хвіст, блищить на сонці, розвиваючись по вітру, і я уявляю собі, як би воно виглядало, якби було розпущеним. Кожен раз, коли карусель проносить Ніку повз нас, я чую її заливистий щасливий сміх, і ловлю себе на думці, що він мені дуже подобається. Подумки даю собі по пиці. Ідіот, ти недавно її ненавидів, забувся?! Кидаю погляд на Костю, той широко посміхається та махає Ніці рукою. Настрій дещо псується, бо знов настає момент, коли я не можу розібратися у своїх почуттях. І поки марно намагаюся це зробити, дівчата з вдоволеними усмішками та розчервонілими обличчями полишають атракціон та вирушають кататися на центрифузі. Там їм уже не до заливистого сміху. Злорадно всміхаюсь, уявляючи, як їм несолодко. І судячи з виразу обличчя Кості, він зі мною солідарний.

  Незважаючи на мою любов до швидкої їзди на мотоциклі, всі ці обертальні рухи та перевертання донизу головою точно не моє. Не вдався би з мене космонавт, як, в принципі, і з людей, котрі покидають цей жахливий атракціон. Не помічаю серед них жодну людину з нормальним, здоровим кольором обличчя. Наші дівчата виходять передостанніми. Ніка крокує кривою ходою, нагадуючи мені про вечір п’ятниці та про те, як вона п’яна йшла по нічній парковці. Дашка топає поруч на ногах, що підгинаються, тримаючи соратницю під лікоть. Можу присягнути, її лице набуло зеленуватого відтінку.

- Ніккі, здається, мене зараз знудить! – голосить вона, і ми з Нікою одночасно реагуємо на це звернення. Кумедно, її шо, вдома теж кличуть «Ніккі»? Я недолюблюю це прізвисько, тому що мене так називала мама, тому кожного разу наїжачуюсь, чуючи його.

- Крихітко, це не до мене. Я тебе попереджав, - відповідаю сестрі, відступаючи на крок, аби у разі катастрофи уникнути попадання блювотини на мій одяг.

- Тоді принеси мені водички, - стогне Дашка.

- Дашуль, ходімо присядемо, - Ніка тягне мою сестру в бік найближчої лавки.

  Поки Костян допомагає дівчатам до неї дістатись, я хутенько купую пляшку холодної води і даю сестрі пити. Вона робить маленький ковток та лягає Ніколь на коліна.

- Блін, голова паморочиться… - коментує свій стан малеча.

- Ти зблідла, - каже їй Ніка.

- Нічого, зараз мине. От трохи полежу…

- Дашка, головне, щоб тебе не знудило на Ніку, - розсудливо підмічає Костян.

- Здається, в мене була м’ятна цукерка, - першокурсниця порпається у сумці, дістає звідти льодяник та простягає Дашці. – Ось, тримай.

- Гадаєш, допоможе? – скептично стогне мучениця, не поспішаючи брати цукерку.

- Ну от, а ми з Костіком збиралися поганяти з вами на машинках, - награно зітхаю я. – Шкода, шо тобі так погано.

- Що?! Правда?! Дайте мені п’ять хвилин, і я знов буду в строю! – ледь не підскакує Дашка, вихоплюючи в Ніки з рук цукерку та відправляючи її до рота.

  Через хвилин п’ятнадцять сестричку нарешті попускає, і ми всі разом вирушаємо на автодром, влаштовуючи там справжні екстремальні перегони. Давненько я так не веселився, втім, як і не катався на електромашинках. Ми з Костіком ганяємося за дівчатами, намагаючись їх протаранити, а ті всіляко увертаються. Але не тут-то було, ми з другом водії досвідчені, тож в якийсь момент таки заганяємо Ніку у пастку, затиснувши її машину з двох сторін.

- Ніколь, тримайся, я тебе врятую! – вигукує Дашка, на швидкості врізаючись в мою тачку.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше