Частина 43. Нік

  Для мене плавання – це не лише фізична активність, яка допомагає зняти напругу, що накопичилася за день, але й один зі способів прочистити мозок та порозмислити. Одразу ж після пар вирушаю у фітнес-клуб, де біля години намагаюся відігнати від себе думки про першокурсницю та про нашу сьогоднішню коротку зустріч у коридорі. Цікаво, чому в перший день знайомства, я не розгледів, наскільки вона симпатична? І чому це встиг зробити Костя? А, можливо, мій інтерес до дівчини як раз і викликаний тим, що вона подобається моєму найкращому другові? Стільки питань і жодної зрозумілої відповіді.

  Прямую до роздягальні, забираю із шафи свої речі. На екрані мобільника висвічується сповіщення про десять пропущених дзвінків від Дашки. Ні фіга собі! Що могло статися? Одразу ж її набираю.

- Сестричко, шо сталося? – питаю схвильовано, коли та бере слухавку.

- Ніккі, - печальним голосом каже Дашка. – Я хотіла поговорити с тобою про маму. Вона сьогодні приходила до мене…

- Що?! – несвідомо підвищую голос. Думки про першокурсницю, що мучили мене пів дня, враз відступають на задній план. – Зараз приїду. Чекай.

 За лічені секунди перевдягаюся та кулею вилітаю із клубу. Застрибую в машину і через рекордні двадцять хвилин опиняюся біля батьківського дому. Набираю номер сестри:

- Я приїхав, чекаю на тебе в машині.

Не хочу заходити в дім, щоб не викликати підозр. Папи в такий час зазвичай не буває, але може бути Настя. А вона хоч і здається тупенькою, проте, насправді, є досить проникливою особою та тією ще любителькою пліток. Не хочу, щоб вона дізналася про причину мого візиту.

  Через півхвилини сестра вже сидить у моїй тачці.

- Ніккі, вона приходила сьогодні до мене. Вона так сумно на мене дивилася… - починає Дашка ледь не плачучи.

- Ти з нею розмовляла? – нервово цікавлюся я.

- Ні, мені Степан не дозволив. Сказав, що наскаржиться папі.

- От і правильно. Ти би лише засмутилася.

- А так, ти вважаєш, я не засмутилася?! – зривається Дашка. – Я все життя живу без мами! Сьогодні нарешті я її побачила, і вона зовсім не схожа на проститутку, наркоманку чи ще кого! Так чому мені не можна хоча б поговорити з нею?! – починає плакати.

- Тихше, тихше. Ось чому я й не хтів, щоб вона знову приходила. Ти тепер через неї плачеш, - намагаюся заспокоїти малечу, обіймаючи її за плече.

- Знову? Тобто, це не вперше? – сестра гнівно скидає з себе мою руку.

  До мене запізно доходить, що сказонув зайвого, і тепер я не знаю, як виправити ситуацію.

- Даш…

- Як ти міг?! – кричить вона. – Мама прийшла не вперше?! Ти говорив з нею? – Дашка пильно дивиться на мене, розуміючи все без слів. – Як ти міг не сказати? Я ж з тобою ділилася своїми думками про те, що хочу зустрітися з мамою! А ти мені навіть не сказав, що бачив її! – ридає вона.

- Дашка, пробач, я хотів як краще. Не хотів, щоб тобі було боляче, - виправдовуюсь я.

- Але мені боляче! Мені завжди боляче! Розумієш?! Тому що я зростаю без мами! Як ти міг, Нікіта?! Як ти міг мені не сказати, що вона приходить до мене у школу?! Невже ти вважаєш, що для мене це неважливо?!

- Даш… - знов простягаю руки до малечі, щоб її заспокоїти, але вона відштовхує мене.

- Я думала, ти страждаєш так само, як і я, - гірко плаче Дашка. – Думала, ми з тобою на одному боці. А ти… Ти – такий самий, як наш папа!

Сестра відчиняє двері та вискакує з машини, я роблю те ж саме.

- Дашка, стій! Давай поговоримо.

- Я не бажаю зараз з тобою говорити, - відповідає вона, не дивлячись, і прямує до будинку. Я слідую за нею. – І не треба за мною йти! Не хочу, щоб Настя задавала питання.

- Даш, пробач мене, - тихо прошу я.

- Не зараз. Мені треба побути самій.

  Зупиняюся біля воріт, спостерігаючи, як моя молодша сестра біжить по під’їзній доріжці до будинку, відчиняє вхідні двері та зникає за ними, жодного разу не озирнувшись.

  Проте я так просто не здамся. Вертаюсь в машину, аби взяти там телефон, і набираю Дашку. Вона скидає дзвінок. Набираю ще раз, і вона знов скидає. Пофіг! Дзвоню знов, але цього разу гудки не йдуть, сестра вимкнула мобільник. Жбурляю свій безтолковий айфон на пасажирське сидіння та зі злістю лупашу руками по рулю.

- Блін! Блін! Блін!

Як же так?! Я ж хотів, як найкраще! Хотів її захистити…

  Я злий, роздратований та засмучений. І навіть не знаю, на кого я зараз гніваюсь більше, на матір, котра, не зважаючи на моє попередження, приперлася в школу до Дашки, на сестру, котра не схотіла мене слухати, чи на самого себе за те, що все так вийшло.

  Пів ночі я не можу заснути, не зважаючи на те, що по поверненню додому, хильнув віскаря. Все думаю про сестру та про маму. Я знав, що в батьків не все ладналось, але хіба можна було проміняти своїх рідних дітей на коханця? Пригадую, як папа мені сказав, що мама пішла до іншого, і як я тоді плакав. Я її так сильно любив і не був готовий до подібної зради. Батько пообіцяв, що більше ні на крок не підпустить цю жінку до нас із сестрою. І я був тоді з ним солідарний, бо мати надто сильно мене поранила. Я вирішив, що ніколи її не пробачу. Саме у цьому вся складність. Я розумію Дашку і її почуття. Але їй було всього три, коли мати пішла із нашого життя, тому сестра не зазнала того болю, який зазнав я. Тож тепер я не знаю, як їй допомогти. Я страждаю не менше, ніж Дашка, але я не певен, що ми з нею на одному боці.