Частина 44. Ніколь

  Вчора після пар я вирушила в «Індіго» на зустріч з Альоною. Вона провела для мене ознайомчу екскурсію, пояснила нюанси роботи та познайомила зі швачкою, котра зняла з мене мірки та допомогла підібрати костюми для роботи у п’ятницю. Вбрання виявилося дуже красивим, і я в ньому виглядаю класно. Перука та грим мають замаскувати мою зовнішність, але все рівно, я так розхвилювалася, що пів ночі не могла заснути, думаючи про те, що цієї п’ятниці в «Індіго» святкуватиме свій день народження Артем, а, отже, там буде і вся його компанія. Переживаю, щоб вони мене не впізнали. Здавалося б, мене має заспокоювати те, що в клубі будуть також і мої друзі, котрі прийдуть морально підтримати. Але ж ні, я хвилююся через те, що можу накосячити та зганьбитися перед ними. Коротше, не зважаючи на впевненість у собі, як у танцюристці, відсутність досвіду роботи в подібній сфері вселяє в мене страх перед невідомістю. З’їдаючись цими думками, заснула я дуже пізно і вперше за час навчання в університеті, проспала.  

  Спостерігаючи, як я заспана та розпатлана забігаю на кухню, тьотя сильно дивується, адже зазвичай, коли настає час сніданку, я повністю готова до виходу.

- Дитинко, ти не спізнюєшся?

- Спізнююся, - відповідаю з досадою, зиркаючи на свіжу випічку на столі. Наливаю собі склянку води та швидко її випиваю. – Так хотіла скуштувати Ваших кексів, але не встигаю.

- Встигнеш, я зберу тобі декілька штук з собою. Біжи, одягайся, соню.

- Спасибі, тьоть Олічко! Золота Ви моя людина! – підходжу ближче, щоб поцілувати родичку в щоку.

- Скільки в тебе сьогодні пар? – цікавиться та.

- Чотири. Але останньої, скоріш за все, не буде. Це фізкультура, а викладач зі студентами їдуть на змагання по ЗФП.

- Що за ЗФП?

- Загальна фізична підготовка. До речі, наша Майя, братиме в них участь.

- Та ти що! А ти чого не там?

- Я хворіла, коли був відбір студентів, - зітхаю.

- Шкода… Але ти хоча б поїдеш підтримати Майю?

- Мені б дуже хотілося. Якщо буду встигати, то поїду.

- Звичайно, їдь, зроби подрузі сюрприз, - радить тьотя, простягаючи мені запаковані в паперовий пакет кекси.

  Беру їх та мчу до своєї кімнати. Надягаю максимально зручний одяг – світлі джинси та небесно-голубого кольору светр, а перед виходом накидаю зверху тонке осіннє пальто. Не хочу замерзнути на стадіоні, якщо все-таки туди потраплю. На макіяж та зачіску часу нема, тому збризкую волосся спреєм з морською сіллю, аби надати структуру, та нашвидку прибираю пасма з обличчя, збираючи їх в невеличкий пучок на маківці.

  З дому вибігаю всього на п’ять хвилин пізніше звичайного. Часу на те, щоби вчасно дістатися на навчання предостатньо. Але, як на зло, потрапляю в затор через аварію, що сталася на перехресті, а потім ще й у тролейбуса, в якому я їду, злітають роги, і водій виходить, аби повернути їх на місце. Починаю нервувати. Спізнюватись дуже не хочеться. Тому на своїй зупинці просто кулею вилітаю з тролейбусу, поспішаючи до пішохідного переходу. Світлофор горить червоним, і я топчусь на місці, очікуючи зеленого світла.

  В універ забігаю, коли там вже напівпусті коридори. Дивлюсь на годинника. Блін, почалась перша пара. Я спізнилася! Біжу вгору по сходах, перестрибуючи через одну сходинку. Долаю таким чином два сходових прольоти. Не збавляючи темпу, завертаю за ріг, в напрямку коридору та раптово врізаюся в перешкоду, що невість звідки взялась на моєму шляху. Втрачаючи рівновагу, починаю летіти назад. Але сильні чоловічі руки підхоплюють мене по-під талію, та різким рухом притискають до себе, не даючи впасти. Час ніби сповільнюється, мозок не встигає переварити те, що сталося. Мій погляд впирається в чоловічі груди, одягнені в чорне худі, а мурашки, що біжать по шкірі, підказують, в кого я щойно втаранилася. Боязко підіймаю очі вгору, і моя здогадка підтверджується. Перешкодою на моєму шляху виявився ні хто інший, як Нікіта Громов.

- Тобі не завадило би позбутися звички врізатись в людей, - з усмішкою промовляє він, коли наші погляди зустрічаються.

- Ти – єдиний, в кого я коли-небудь врізалася, - бурчу, вивільняючись з його рук.

- А ти знаєш, мені подобається слово «єдиний». Щось в цьому є… - сміється він.

- Що за дурнуваті жарти? – фиркаю я.

- Ніка, ти, здається, кудись поспішала? – вже без знущання запитує він. І я пом’якшуюсь, почувши своє ім’я, а не образливе прізвисько. 

- Так, спізнююся на пару. І ти, до речі, також.

- Ага, але мене це не надто хвилює, на відміну від тебе. Тож, ходім.

- Куди? – здивовано дивлюся на хлопця.

- Як куди? – сміється він, а тоді продовжує таким тоном, ніби пояснює малій дитині. – До тебе на лекцію.

  Я все ще здивовано на нього витріщаюся, намагаючись розгадати, чого він від мене хоче.

- Ніка, камон, ти спізнишся, - каже рокер, бере мене за руку і тягне слідом за собою по коридору, по ходу цікавлячись, в якому кабінеті у мене заняття.

- Не розумію, що ти робиш? Я ж могла самостійно дійти, - обурююсь я.

  Але хлопець жестом показує, щоб я замовкла, відчиняє двері аудиторії, пропускаючи мене всередину. Я вітаюся з викладачем, вибачаюсь за спізнення та поспішаю зайняти своє місце поруч з Катею та Марінкою.