Ніколи не кажи "Ніколи"

Частина 64. Ніколь

  Ніколи я не бачила стільки крові. Найстрашніше, що мені доводилось бачити раніше – це розбиті колінка або поріз на пальці. Зараз же тільки всепоглинаючий страх за життя Нікіти не дає мені знепритомніти від вигляду калюжки крові на асфальті, що розливається ореолом навколо голови хлопця.

- О, Боже, скільки крові! – втрачаючи самовладання, починаю плакати. – Нікіта, отямся! – він лежить на боку, і я намагаюсь його підняти.

  До нас повертається потерпілий фіаско сек’юріті.

- Будь ласка, допоможіть! В нього кров! – кричу я.

Амбал забігає в будівлю, щоб покликати на допомогу, лишаючи мене саму над нерухомим тілом хлопця, в якого я закохана.

- Прошу, отямся, - плачу я, намагаючись намацати пульс в нього на шиї. Та щойно моя рука торкається його шкіри, Нік морщить лоба і починає рухатись, намагаючись перевернутись на спину.

- Нікіта! Слава Богу! – крізь сльози зітхаю я.

Він відкриває очі, фокусуючи на мені погляд.

- Ей, маленька, ти чого? – занепокоєно питає хлопець, намагаючись піднятись на ліктях.

- Слава Богу, ти живий! – по щоках котяться сльози полегшення.

- Чому ти плачеш? Звичайно ж, я живий, - заспокоює Нік, але відчувши недобре, торкається своєї потилиці. – Якого хріну?! – його пальці вмить стають червоними.

- Тебе вдарили каменем по голові, - пояснюю я, оглядаючи рану. – Треба зупинити кров.

  Паніка відступає, шестерінки в голові починають крутитися, і я судорожно міркую, як можна надати першу допомогу постраждалому. Знімаю з шиї свій шарф, прикладаю його до рани.

- Тримай ось так. Треба затиснути рану.

  Громов тягнеться до потилиці, і його рука зустрічається з моєю, але я не спішу її осмикувати. Його очі знаходять мої.

- Манюня, не хвилюйся, зі мною все буде гуд, - м’яко говорить він. – Це всього-навсього подряпина.

- Нічого собі подряпина! Я ще ніколи не бачила стільки крові! – відповідаю тремтячим голосом, повільно забираючи руку від його потилиці.

  Надвір вибігають наші друзі, а слідом за ними охоронець.

- Бля, народ, шо тут сталося?! – чортихається Тьома, помічаючи, що ми з Ніком сидимо на асфальті.

  В двох словах пояснюю ситуацію, завершуючи розповідь тим, що хулігани втекли.

- Ці боягузи ще за все заплатять, - зло цідить Нік.

- Тобі терміново потрібно в лікарню! – кажу я, переключаючи його увагу з помсти на більш насущні проблеми.

- Зі мною все окей, - відмахується він.

- Ого, скільки крові! – коментує Майя.

- Я кликав лікаря, - втручається охоронець. – Але він зайнятий. Допомагає спортсмену.

- От вам і високий рівень організації! – зітхаю. – Може, викликати швидку?

- Не треба, ми самі відвеземо його до лікарні, - каже Артем. – Так буде швидше. Нік, дай ключі.

- Та годі вам, до свадьби загоїться, - Нікіта намагається встати, але зробити це самостійно не виходить, і Артемові доводиться йому допомагати.

- Ключі дай, кажу, - повторює він, коли Нік опиняється на ногах.

  Громов неохоче дістає з кишені джинсів ключ від BMW, простягає другу. Той разом з охоронцем допомагає йому дійти до машини, саджаючи на заднє сидіння. Я сідаю поруч. Артем же сідає за кермо, Майя – коло нього.

  Виїжджаємо з парковки.

- Куди їдемо? – запитує Тьома.

- Я застрахований в «Медикомі», - відповідає Нік.

- Туди далеко їхати.

- Давайте подивимось в навігаторі, де найближча лікарня, - пропоную я.

- Я гляну, - каже Майя, відкриваючи додаток в телефоні.

- Майя, сорян, ми не встигли привітати тебе з перемогою, - вибачається постраждалий.

- Все ок. Не хвилюйтесь, - відмахується подруга.

- Я навіть хотіла подарувати тобі квіти… Але… - сумно зітхаю.

- Обіцяю, цей виродок за все відповість! – злобно гарчить Нік.

  Стурбовано дивлюся на його потилицю, шарф майже повністю просочився кров’ю.

- Треба сильніше притиснути, - прикладаю руку, допомагаючи притримувати шматок тканини, яка ще недавно була предметом мого гардеробу.

- Спасибі за шарфик, - невесело всміхається Нік, поглядаючи на мене з-під темного волосся, що розсипалось по обличчю.

- Дурниця, - відповідаю зніяковіло, не витримавши його пильного погляду. Після пережитої істерики, виглядаю я, напевне, не найкращим чином. То й добре, не про те зараз треба думати. – Це тобі спасибі, що вступився за мене.

- Ти знаєш, набагато приємніше бути лицарем, що рятує даму, аніж засранцем, котрий її ображає, - рокер розпливається в усмішці, і я відповідаю йому тим самим. – І посмішка, до речі, тобі пасує набагато більше, ніж сльози. – додає хлопець. – Шкода, що я уже вдруге стаю їх причиною…

- В четверте…, - тихо шепочу на видиху, розриваючи наш зоровий контакт.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше