Частина 65. Нік

  Заходжу до кабінету не кажучи ні слова, сідаю на кушетку. Маму сильно дивує моє повернення, але вона не ризикує зі мною говорити, а просто підходить ззаду, щоб оглянути рану. Відводжу руку з закривавленим шарфиком Ніки.

- Хочеш його викинути? – ненав’язливо пропонує мати.

- Ні, - огризаюсь я. – Якшо є якийсь пакет…  

  Мама йде до столу і повертається з невеличким пакетиком з супермаркету, простягає його мені.

- Дякую, - бурчу собі під ніс, ховаючи шарф.

  Двері кабінету відчиняються і на порозі з’являється лікар. На вигляд йому років сорок п’ять, підтягнутий кароокий брюнет з доглянутою борідкою. Чоловік впевненою ходою підходить до мене.

- Здрастуйте! Мене звати Павло Ігоревич, я травматолог, - представляється він. – Анічко, що трапилося з цим молодим чоловіком?

- Мене вдарили каменем по потилиці, - відповідаю сам за себе.

- В нього розсічення, - додає мати, видаючи лікареві резинові рукавички, і той, надягаючи їх, підходить до мене ближче.

- Що ж, молодий чоловіче, Вам непогано дісталось. Доведеться зашивати.

- Шо, прям так?! – обурююсь я. Це зайвий час, а мені хочеться якомога швидше звідси звалити.

- Прям так. Удар, вочевидь, був сильним, або камінь гострим. У Вас в голові не паморочиться?

- Ні.

- Не нудить?

- Нєа.

- Як Вас звуть, юначе?

- Нікіта.

  Спиною відчуваю, як мати, стоячи поруч з лікарем напряглася.

- Анічко, проведи Нікіту в операційну, і Олену поклич, - м’яким тоном дає вказівки Павло Ігоревич. Цікаво, він з усіма медсестрами такий ласкавий?

  Мама намагається допомогти мені встати, бере під лікоть, але я осмикую руку. Вона ніяк це не коментує, а лиш схиливши голову та дивлячись собі під ноги, швидко обходить мене, поспішаючи на вихід, аби відчинити двері в коридор. Там мої друзі підпирають стінку, знемагаючи від хвилювання. В очах Ніки читаю німе питання і, перш ніж вона встигає його озвучити, відповідаю:

- Будуть зашивати. Скоро повернусь, - розвертаюсь та слідую за матір’ю.

- Сину, пробач мене за все, - несподівано видає  вона, коли ми опиняємося в маленькій операційній.

- Мам, зараз не кращий час для цих розмов.

- А коли буде кращий час?

- Я не знаю, коли, - даю зрозуміти, що на цьому розмову закінчено.

  Мати зі смутком дивиться на мене, але я відводжу погляд. Блін, обіцяв же Дашці допомогти знайти маму, і от, коли знайшов, замість того, щоб вести з нею бесіди та з’ясовувати стосунки, хочу знову сховатися в свій затишний куленепробивний панцир.

- Піду, покличу медсестру, - каже матір та йде.

  Я лишаюся наодинці зі своїми думками. Але ненадовго. В операційну заходить Павло Ігоревич, а слідом за ним – огрядна медсестра, вочевидь, та сама Олена.

- Ну що, ти готовий? – цікавиться лікар.

 Можна подумати, в мене є варіанти.

НІКОЛЬ

  Ми продовжуємо чекати в коридорі, присівши на виставлені вздовж стін стільці. Артем обіймає Майю за плечі, а я сиджу занурена у свої думки. Повз нас із сумним виразом обличчя проходить Анна.

- Тьоть Аню, як справи в Нікіти? – цікавиться Артем.

- Йому накладуть шви. Але не хвилюйтеся, все буде добре, - стомлено всміхнувшись, відповідає жінка, продовжуючи свій шлях по коридору.

  Здогадуюсь в чому причина її смутку, і поспішаю за нею.

- Анна, вибачте, у Вас знайдеться для мене хвилинка?

- Звичайно, - жінка зупиняється, здивовано дивлячись на мене. – Ходім он туди, - вказує на нішу далі по коридору, в якій стоїть невеличкий диванчик.

- З Нікітою точно все буде в порядку? – починаю здалеку, коли ми сідаємо на диван.

- Точно.

- Вибачте, що втручаюся не в свою справу… Але тоді в парку, коли Ви розповідали про старшого сина, Ви мали на увазі Нікіту?

- Так, - жінка опускає погляд, дивлячись на свої зціплені в замок руки.

- Ви його мама, і я бачу, як Ви хвилюєтесь. Тому Ви маєте знати, що Нікіта отримав травму через мене. Він захистив мене від п’яних хуліганів.

- Думаєш, мене це має засмутити? – сумно всміхається Анна. – Я, навпаки, рада, що мій син виріс чоловіком, здатним захистити дівчину. І я рада, що в нього така хороша дівчина, котра так про нього піклується.

- Оу, ні, Ви неправильно зрозуміли. Я не його дівчина, - моє лице заливає рум’янцем. – Ми просто друзі.

- Вибач. Просто мені здалося…

- Але це не значить, що я за нього не хвилююсь. І я знаю, що він мучиться…

- Йому введуть знеболювальне, і стане легше.