Ніколи не кажи "Ніколи"

Частина 75. Нік

  Я ледве стримуюсь, вислуховуючи балачки схмелілої Ксюхи. Але вона не переходить межі, а просто щиро хвалить наш виступ, досить професійно підмічаючи певні моменти. Тому зняти її руки зі своєї шиї було б надто хамським жестом з мого боку, тож доводиться терпіти. Вислухавши монолог Ксю, ввічливо ретируюся, сподіваючись на продовження розмови з Нікою. Але тієї вже ніде нема, як і мого кращого друга.

- А де Ніка з Костіком? – запитую Дашку.

- Вона пішла, а Костя пішов провести її до виходу.

- Він що, не везе її додому? – починаю нервово топтатись на місці, готовий кинутись геть із клубу, аби запропонувати Ніці свою кандидатуру в якості водія.

- Її везу я, - втручається в нашу розмову мати, і помітивши подив на моєму обличчі, пояснює. – Ми живемо по сусідству. Нікіто, я не хочу тебе відволікати від спілкування з друзями, просто хочу подякувати за цей чудовий вечір! Ще тиждень тому я про подібне навіть мріяти не могла.

- Мам, дякую, що прийшла. Це дуже важливо для Даші… - дивлюся в щасливі очі матері і бачу в них щиру любов. – І для мене… - додаю, зніяковівши.

  Мама підходить до мене ближче і обережно, наче боїться злякати, ніжно обіймає. Вдихаю давно знайомий і такий рідний запах її волосся. Теплі спогади дитинства огортають все моє єство. Я вже й забувся, якими приємними бувають материнські обійми. Останнього разу ми обіймалися, коли я ледь діставав їй до плеча. Тепер же все навпаки.

- Я дуже тобою пишаюся, синку, - тихо промовляє мама, втираючи сльози з очей.

  Їй час поспішати до своєї нової сім’ї. Дивовижно, але я готовий з цим змиритися. Дашка йде її проводжати, і я вирішую приєднатись, маючи на меті побачити Ніку. Здалеку спостерігаю, як Костя відчиняє для неї двері машини, і моя маленька тендітна Дюймовочка, котра стала сьогодні повнолітньою, крадькома поглянувши у мій бік, сідає в автомобіль та їде з моєю матір’ю. Ми так і не поговорили.

  Повертаємось в клуб до друзів, котрі вже розташувались за столом, заброньованим для нашого бенду. Дашка тікає в туалет, Костян зі своїм новим приятелем Сержем всідаються на диван, а я залишаюсь стояти, спостерігаючи, як розливається по склянках алкоголь. Ксюха, не чекаючи інших, залпом випиває свій напій. Здогадуюся, що з нею діється, але допомогти нічим не можу.

- Нік, ти п’єш? – цікавиться Жека, підносячи пляшку з віскі до мого стакану.

- Я за кермом, - накриваю стакан долонею, опускаючись на диван поруч з Майєю.

- Чого Ніка так рано пішла? – питаю її пошепки, присуваючись ближче.

- Вона обіцяла тьоті не затримуватись допізна, - так само тихо відповідає Майя.

  Вертається Дашка і голосно плюхається на диван поруч зі мною.

- Ніккі, ти відвезеш мене додому? Вже Настя дзвонила. Вони з папою хвилюються.

- Відвезу. Ти шо, вже зараз хочеш їхати?

- Ага.

  Ну, що ж, мені все одно тут робити нічого. Встаю з-за столу.

- А можна я поїду з вами? – Ксюха підхоплюється зі свого місця. – Тьомчику, ти не будеш проти? – звертається вона до брата, котрий цілком поглинений спілкуванням зі своєю дівчиною. Могла б й не питати. По очах Тьоми бачу, що він не те що не буде проти, а навпаки сподівається якомога швидше сплавити кому-небудь свою сестрицю.

- Нік, виручиш? – ледь не благає мене Ромео.

- Куди я дінусь…

 

 

  Знаючи Ксюху і здогадуючись про її наміри, вирішую спершу  закинути додому її. Окремий респект моїй проникливій молодшій сестричці за те, що та по-хазяйськи всідається на переднє сидіння поруч зі мною, не давши можливості цього зробити Ксюсі. Поки їдемо, дзвонить папа, відповідаю йому по гучному зв’язку.

- То що ви там? Чому Даша досі не вдома? – лунає його голос з динаміків.

- Ми вже їдемо. Не хвилюйся. Просто я спочатку підвезу додому свою подругу, а тоді вже Дашку.

- Папа, у нас все добре! – підтверджує сестричка.

- Гаразд. Чекаю. Не затримуйтесь, - суворо чеканить батько, відключаючись.

- А чого мене першою? – п’яно цікавиться Ксюха.

- Того шо ти себе погано почуваєш, і тобі пора спати, - відповідаю прямо.

- Я прекрасно себе почуваю, - заперечує вона.

- Ксю, твій дім все одно ближче. І ми, до речі, вже майже на місці.

  Паркуюся вздовж узбіччя, виходжу з машини, та обійшовши її, відчиняю задні двері, щоб допомогти вибратись Ксюсі, котру, до речі, вже непогано пригребло. Вона незграбно вивалюється, ледь не падаючи на мене. Доводиться взяти дівчину під лікоть та провести до дверей. Навряд чи Тьомич зрадіє, якщо, повернувшись додому, виявить, що його сестриця валяється десь у кущах. Зупиняємось біля порога. Дівчина порпається в сумці, шукаючи ключі, а тоді, знайшовши їх, підіймає погляд на мене, проникливо дивлячись в очі. Знаю, чого чекають дівчата в такі моменти, але не збираюсь цього робити. Забираю в Ксюхи із рук ключі, встромляю в замкову щілину та, стримано посміхнувшись, відчиняю двері. Дівчина розчаровано зітхає, кидає на мене довгий прощальний погляд та береться за ручку дверей.

- Спокійної ночі, Ксю, - кажу їй наостанок, і з почуттям виконаного обов’язку повертаюсь в машину.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше