Розділ 2.

Директорка Мая Григорівна неладне запідозрила десь на середині концерту. Зависокі оцінки виголошували її колеги досить примітивним, аби не сказати гірше, діям Веселовської. Орієнтиром був пан Вертлявський, що заледве міг всидіти на стільці, вовтузився в радісному очікуванні… грошей.

– Хай, їм грець! Продались скотиняки, – горіли думки в голові немолодої директорки. – Одне й те саме. Скільки років я намагалася відчистити репутацію школи, створити імідж гнучкості й контактності. Але хабар за сраний шкільний конкурс краси, це вже не контакти, не справедливість через маленьку зарплату. То вже суцільні блядки душі та тіла. А що ж я? Мене геть і перед фактом не поставили. Бояться чи зневажають? А хоч би вам Господь чи міністерство послав директора, та такого, що ви всі свої дешеві колготки об казенні стільці подерли. І ніякого вам спонсора з новенькими офісними кріслами.

Свої оцінки Мая Григорівна ставила, як їй здавалося, по справедливості. Враховуючи сили та час, що їх учасниці витратили на цей конкурс. Враховуючи дитячу психологію. І те, як сьогоднішні здобутки відкриють у дитячих головах, як не світлий, то хоч видимий шлях у майбутнє. Директор знала, кого з дітей підтримають, кому дорікнуть, кому забава, кому сенс життя. Здається, вона застара. Її молодші душею колеги живуть та працюють не по законах педагогіки й любові до дітей, а по законах комерції.

Залишалося десять хвилин до оголошення результатів. Журі конкурсу зачинилося в учительській, аби хутко видрукувати дипломи, вписавши туди потрібні імена. І тільки диплом за перше місце лежав вже готовий, проте не підписаний директором.

Мая Григорівна стояла і мовчала.

– Що робити? – думала. – Мабуть, вже й самі учасниці знають про ситуацію, що склалася. Це фіаско. Дітей я втрачу. Зате ці люди, що звуть себе педагогами, куплять собі два кіло ковбаси. 

Директорка поглянула на колег з іншої школи. Легка посмішка.

– І ці туди ж, – зрозуміла. – А як же. Батько Веселовської судинний хірург, клондайк для варикозу працівників освіти."

 Директорка звісно співчувала лиху, яке нещодавно пережила Веселовська, вона ж бо теж її учениця.

– Але це вже занадто, – кричала її душа, – їй бо, занадто."

*  *  *

    Насправді координація рухів у Лялі була на рівні баскетболіста світового рівня. Але ж романтику бідного художника ніхто не скасовував. Тож вимаститися фарбою як брудне порося, було для дівчини питанням принципу.

Шкільні стіни як маленькі кошенята, що потребують турботи, горнулися й лащилися до рук шкільної зірки. Робота лише розпочалася, але вже була помітною. Довжелезний коридор першого поверху – крило молодшої школи, то тепер Лялін клопіт. На щастя чи на біду, дівчині видали готові ескізи й трафарети з тематикою дитячих казок. А фон і "квіточки", як сказала директорка, то на совісті "нашої художниці". З легкої руки завгоспа Ляля отримала геть не смердючу, як буває зазвичай, фарбу. То ж працювати можна було щодня, лиш дочекатися, щоб молодші школярі залишили приміщення.

Дівчина роботи не цуралась, і з радістю замінювала власні заняття "непотрібної фізкультури" на можливість залишити свій слід у рідній школі. Наразі вона розфарбовувала "кораблик Ассоль" і він навіював найприємніші спогади у її житті. Вже втретє за сьогодні Ляля переносилась думками в актову залу на свято восьмого березня.

Ось журі виходить на сцену, щоб оголосити результати шкільного конкурсу краси. Як і ведеться розпочинають з кінця: диплом за участь, "Міс глядацьких симпатій", "Міс грація", і далі всілякі там "Міс". А ім'я Лялі все не звучить. Хоч дівчина і вирішила, що для неї свято скінчилося, але надія, вона на те й надія, що вмирає остання. Та й казали ж, що Ляля фаворитка… казали. А тепер, що? Навіть диплома за участь не дадуть? Взагалі нічого? Просто забудуть?

– А другою "Віце Міс" нашої школи сьогодні стала… –  урочисто виголосила директорка.

Ляля забула як дихати на якусь мить. Але ні. Назвали не її ім'я.

– Запрошую на сцену першу "Віце Міс"….

Ні! Не Ляля. А далі можна й не слухати. Далі на сцену поперла Веселовська в тій підстреленій червоній сукні.

Ляля підвелася. Пожбурила ногою пакунок з кольоровою крейдою, що її бабуся купила. Одягнула на плечі рюкзак, зняла з вішака "німецьке золото" і вже висунулась з–за куліс, аби перевірити чи можна якось" бочком по під стіночкою" втекти.

– І нарешті, – пролунав голос Маї Григорівни, – я з гордістю й великою радістю запрошую на сцену Комарову Лялю Олегівну, ученицю 9–А класу.

Ляля впустила сукню на підлогу, туди ж попрямувала й щелепа дівчини.

– Лялю, Лялю, – підбігли до неї однокласниці, і попід руки потягли на сцену. І хоч самі вони участі в конкурсі не приймали, і тихцем заздрили однокласниці у котрої "батько у німців працює", але сьогодні вони вирішили бути її найкращими подругами.

Все, що відбувалося потім, було більше схоже на перегляд фільму в кінотеатрі, де увімкнули занадто гучний звук. Ти ніби й там, а при цьому дивишся з боку.

Гран–прі шкільного конкурсу краси та талантів дісталася Лялі. Свій диплом дівчина отримала, стоячи в оточенні мало не всіх своїх однокласників. Вони плескали, верещали, підкидали вгору, що під руки потрапить, а під кінець і саму Лялю. Ось так на руках хлопці з 9–А класу винесли з актової зали переможницю, всі букети з квітами, і головну нагороду номінації – картину відомого художника, подаровану меценатом школі. Попередні роки, зображення маяка й далекого кораблика в неспокійному морі висіло в кабінеті директорки, а тепер висітиме в кімнаті "головного таланту школи".