Німецька лялька

Розділ 5.

Чудове свято – восьме березня, до нього можна приурочити що завгодно.  І гарантована публіка, що просто психологічно налаштована на красиве, солодке і безкоштовне.

Коли зірки посміхаються, можна діяти. Спонсори не збрехали. Окрім своїх велетенських плакатів з емблемою та написами про їх казкову щедрість, на столи у виставковій залі також почали виставляти обіцяні цукерки. Ляля вже добряче ними пригостилася й тепер кривила обличчя, терплячи спрагу. І виходу немає. Ще цілих пів години треба працювати, не сходячи з місця.

Мабуть, уперше в житті маленький зріст дівчини зіграв їй на руку. Адже Ляля отримала можливість стати обличчям свого власного проекту. І тепер в костюмі Барбі, з досить вдалим ляльковим макіяжем, вона сиділа при вході, вдаючи нерухому іграшку. Довжелезне біляве волосся трохи ховало обличчя. А тоді гульк і дівчина починала сміятися. Гості, що прийшли на весняний показ мод і якраз заходили до виставкової зали, підскакували з переляку. А потім, розуміючи, що лялька жива, весело хихотіли разом з нею.

Час прийшов і урочиста музика та світлове шоу оголосили про початок свята. На сцену вийшла директорка педагогічного коледжу й почала пояснювати що до чого і навіщо всі зібралися.

– Ну нарешті,– видихнула Ляля. – Ой, моя фізіологія, – прошепотіла й швиденько до туалету.

Тоді випила пляшку води і побігла переодягатися. Біля роздягальні наштовхнулася на матір. Комарова йшла, як завжди притискаючи кам'яну підлогу високими каблуками володарки світу. Перед собою вона штовхала інвалідний візок, в якому сиділа баба Катя.

"От блін. Навіщо вона цей цирк притягла? Позорисько."

– Здрастуй, – сказала бабуся, витираючи хустинкою слину з губ.

   Після інсульту жінці було ще важкувато добре говорити і граційно рухатися. Але виступи своєї єдиної онуки, вона б не пропустила навіть при повному паралічі.

– Привітулі, я поспішаю, – кинула Ляля родичам, – йдіть в зал.

Сама ж дівчина увірвалася в роздягальню, де вже почалася тиха паніка.

– Лялю, де ти ходиш? – накинулася на неї дівчина вбрана в чорні лосини та чорний гольф. –  Наші півуньї уже на сцені. Ми ж наступні.

– Народ без паніки, – заспокоїла керівниця проекту своїх колег по творчій майстерні "Жива лялька". – Виходимо по одному. Кожен наступний рахує до п'яти і на сцену. Після кожної шостої ляльки виносимо "живу ляльку". В туалет всі сходили? Поїхали.

– А зараз те, чого ви так довго чекали, – закричала у мікрофон директорка Мая Григорівна, – зустрічайте учениць гуманітарно-педагогічного коледжу з їх творчим проектом "Жива лялька". Поаплодуємо дівчатам.

На подіум, що починався й закінчувався сценою, почали виходити підлітки в чорних костюмах мімів. Вони вели перед собою різнотипних, ніби з барахолки, маріонеток. Всі ляльки були одягнені в дизайнерські сукні, авторами яких  були члени творчої майстерні. "Весна", "Осінь", "Фея", "Кікімора" – всі можливі й неможливі образи. 

Коли ж на сцені з'явилася сьома модель, публіка вибухнула оплесками. Це була Ляля, одягнена в костюм "Барбі на прогулянці". На ногах у дівчини були ролики, а мім штовхав її ззаду, ніби вона й справді нерухома лялька.

Оскільки дівчат з маленьким зростом виявилося не так багато, Лялі довелося виходити на сцену тричі. Під кінець, вона з'явилася у весільній сукні, зшитій з білих целофанових пакетів.

Вже на середині подіуму "очі Барбі ожили". В натовпі, де Ляля шукала маму, її погляд знайшов Георгія, якого там не мало бути. Яке діло столичним новинам до провінційного показу мод?

Чоловік стояв досить близько до сцени, тримаючи в одній руці не професійну маленьку камеру, а в іншій букет квітів.

Нарешті Ляля знайшла поглядом маму. Комарова стояла струнка, як натягнута струна й свердлила поглядом Георгія. Її руки, що вчепились в інвалідний візок, аж посиніли від напруги.

Що не так, Ляля звісно не знала й знати не могла. Вона ж вважала, що давнішнє дивне знайомство, то лише її таємниця. А так вже сталося, що вона не єдина Комарова, на яку Георгій наштовхнувся того дня в дитячому будинку.

По закінченню заходу, Лялю поздоровляло досить багато людей. Настільки багато, що Георгій загубився серед  них, одразу, як презентував дівчині букет квітів й записку.

Пам'ятаючи незрозумілу мамину реакцію, Ляля прочитала послання вже вдома під ковдрою й не мало засмутилася. Виявилося, що Георгій від'їжджав до Праги у відрядження. Цілих шість місяців він буде не в змозі зустрітися з дівчиною.

"А нащо нам зустрічатися? Ми ж заледве знайомі. Ну, я його запам'ятала після того бридкого дитячого будинку. Так лише тому, що ми схожі, ніби нас одна мати народила. Хоча це нісенітниця по факту. Він же, мабуть, і за маму мою старший, дарма що гарний як модель. І як можна бути таким гарним і водночас схожим на таке страховисько як я. Це просто якийсь феномен. У нього ж навіть кінський хвіст так граційно на голові тримається, а мій завжди розтріпаний. Може це з віком приходить. Треба його запитати. Уууу… аж через пів року. Хоча ми майже рік не бачились, не померла ж."

Але вже через пів години, Ляля зрозуміла, що таки помре. Знову сховавшись під ковдрою, підсвічуючи собі мобільним телефоном, вона намалювала портрет Георгія по пам'яті, олівцем на вирваній із зошита сторінці. Так той папірець складений у тричі поселився в гаманці дівчини. В середині він мав секрет – візитну картку Георгія з номером телефону, і адресою, написаною від руки.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше