Німецька лялька

Розділ 7.

– Лялю, швидше, – підганяла Комарова доньку. – Святослав скоро прийде, а ми речі досі не перенесли.

– Хіба в мене в дупі пропелер? – огризалась дівчина. – Ти б попередила хоча б  за тиждень, а не за п'ять хвилин.

– Я тобі учора сказала, – відбивалась Комарова, – чи в тебе пам'ять коротка?

– Я ж учора на заняттях була. З твоєї ласки працюю в суботу. Ото тільки й назва, що школа мистецтв, аби сусідам було що казати. А по факту – ми знову паркани фарбували в дитячому садочку, з балончиків, блискітками.

– Досить прирікатися! – гримнула Комарова. –  В тебе дві хвилини, що комод звільнити! Негайно зайві речі в коробки переклала.

– Немає в мене зайвих речей! То все мені потрібне! То моє життя, – бунтувала Ляля.

– От я зараз тебе по твоїй балакучій пиці, – вхопилася жінка за перше, що під руку потрапило – німецького ведмедя-подушку.

– А ось і я, – оголосив про свій прихід Пострибайко Святослав Миколайович, новоявлений приватний підприємець та директор. – Ой, ні, дівчата, так справи не робляться. Настю, поклади зброю!

– Вона мене побити хоче, – поскаржилася Ляля своєму "партнеру по бізнесу".

– Настю, – знову звернувся чоловік до свого главбуха, – не можна цінні кадри подушкою гепати.

– Ще й як можна, – відбивалась Комарова. – Ці твої цінні кадри, працювати не хочуть. Бо це ти їй мільйони наобіцяв. А вона собі вважає, що то все за дві закарлючки на папері отримає. А речі переносити їй сусіди прийдуть.

– Дівчата, підіть попийте чаю. Я все сам зроблю.

– Зараз оце. Я сама, – і Ляля зачинила двері у свою кімнату. – Ще не вистачало, щоб Святослав мої труси складав,– пробубніла собі під ніс.

Не за п'ять хвилин, а таки за пів години Ляля звільнила комод, переклавши "зайві речі" у паперові коробки. Заклеїла їх клейкою стрічкою, підписала маркером і віддала Святославу аби в гараж переніс.  Комарова одразу заповнила комод своїми речами. Адже тепер вона житиме в кімнаті доньки. Раніше там кучкувалися м'які іграшки з Німеччини, які з кожним роком за розмірами наздоганяли Лялю. Тепер іграшки переїдуть в гараж.

−  Лялю бери сміттєві пакети, віник, совок та йди в мою кімнату, – командувала Комарова. −            Святославе, он той куток вже прибраний, можемо туди цю шафу змістити, – додала Настя, взявшись за один кінець двоповерхового дерев'яного монстра.

−  Ні, дівчата, так справи не робляться, – помотав головою чоловік, і, взявши Комарову за плечі, змістив її на ліжко. – Під руки не лізти, – наказав.

Ляля увійшла до кімнати, коли Святослав сам пхав ту шафу, хотіла кинутися на допомогу, але мати її впіймала на півдорозі.

– Дивись, – прошепотіла донці на вухо.

−  Якби баба Ганна батька добре годувала, він би теж  таким великим виріс, а вона тільки суп-помийки варити вміє, – прошепотіла Ляля у відповідь.

−  Я не про те, – махнула рукою жінка.

 Донці не зрозуміти, як то жити з Комаровим у якого тільки язик гори двигає, а руки не з того місця поросли.

Настя згадала, як вони диван купили. Його ще не привезли, а Олег вже всім сусідам похвастався. А як дійшло діло до квартири заносити, якесь цунамі усіх Олегових товаришів змило. І тягла його Настя на рівні з чоловіком, відганяючи маленьку доньку, що лізла під руки, матусі допомогти. І річ тут зовсім не у зрості Олега, хоча завдяки йому, Настя й підбори вдягти не могла, аби чоловіка не посоромити. Річ у його одвічному "ти ж моя половинка".

− А чорта з два, – подумала Комарова. – Я людина цілісна, не якась там половинка. Я жінка. Я небо можу прихилити. А от здвинути шафу не можу, і не повинна.

Скінчивши здвигати меблі в один куток, новоявлені бізнесмени зробили перерву на чай з бутербродами, від яких Ляля відмовилась, підозрюючи, що та ковбаса бабусею по акції куплена.

−  Ну, що дівчата, я ношу ви розпаковуєте, – розпорядився Святослав.

−  А що там маленьких коробок немає? – поривалася Комарова йому допомагати.

−  Немає, – відрізав чоловік й пішов розвантажувати блакитний бус.

Ляля з нетерплячки рази три встигла до туалету збігати, поки Святослав на тачці припер одразу три картонні ящики, що заледве пройшли в двері. Дівчина одразу накинулася відкривати верхній і не помилилася, там було диво з див – рожеві плюшеві єдинороги.

– Ууууу!!! – пищала дівчина. – Круть. І це все наше, – обійняла вона іграшку.

– Не наше, а на продаж. Не псуй товар, – гаркнула Комарова, забравши у доньки іграшку.

Та Ляля одразу вхопила іншу, і наступну, доки в руках не залишилося місця.

– І куди це все? – запитала у Святослава.

−  По три іграшки на магазин, в окремі ящики і на кухню. Решту ящиків підписати і у вітальню. За сьогодні маємо встигнути, бо вже завтра спозаранку тре перевезти на магазин.

Сонце сперечалося з Комаровою, хто раніше з ліжка підведеться. Коли жінка перемогла, то зірка образилась й сховалася за хмари. А тоді щей плакати почала, гепаючи важкими краплинами по вікнах.

−  А хоч лусни, – кинула Настя у вікно, – а я до роботи. Лялю підйом! Святослав, кава готова.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше