Німецька лялька

Розділ 12.

У тролейбусі Ляля куняла, обіймаючи поручні. Поруч бубонів приємний жіночий голос: «…Найперше Аліса глянула вниз, щоб бачити, куди вона падає, але там було темно, хоч в око стрель. Тоді вона оглянула стіни колодязя: на них була сила-силенна маленьких мисників та книжкових полиць; подекуди на кілочках висіли мапи й картини. З одного мисника вона прихопила баночку з наліпкою «ПОМАРАНЧЕВЕ ВАРЕННЯ» – та ба! – виявилося, що вона порожня. Викидати її було лячно (ще вб'є когось унизу), тож Аліса примудрилася тицьнути її на одну з поличок, повз яку пролітала…»

«Аліса в країні чудес»

Дівчина повернулася й побачила не молоду маленьку жіночку, що сидячи на задньому сидінні, прямісінько в тролейбусі читала книжку рудоволосому хлопчаку.

«Оце сервіс. А вдома вони почитати не можуть.»

Жінка продовжувала озвучувати чужу фантазію. Напівсонну Лялю змушену слухати, затягував сюжет. І ось вона  вже сама летить тією норою повз полиці забиті товарами з яскравими червоними цінниками «Акція! Прострочене! У два дорога!». І здавалося так триватиме вічність. Та тролейбус все ближче під’їжджав до центру міста, людей ставало багато, вони штурхалися, гриміли, деякі ще й смерділи. От такі негідні умови для сну.

Повернувшись до не менш божевільної реальності, Ляля слухала оголошені зупинки, щоб не пропустити свою. Зраділа, почувши потрібну назву. Неввічливо штурхаючись, випала з тролейбуса.  Проте запах свободи був не п'янким та свіжим, а холодним та задимленим. Це транспортне кільце навколо новенького торговельного центру.

Поглянувши на годинник, та зрозумівши, що прийшла зарано, Ляля почала шукати поглядом де б присісти, а краще прилягти. Єдина лавка, металева та холодна, й та була зайнята.  Підійшовши ближче, помітила свого однолітку чоловічої статі. Досить симпатичного, стильного, що по-дурному дивився в небо. Ляля й собі звела очі догори, а проте крім сірої одноманітності нічого не помітила.

«Хоч би дощ не повалив».

– Привіт, я Стас! Присядеш! Тут уже тепленько!

«Матір божа, це ж доля, а я без косметики… а ще без прикрас, і в бабусиному пальто».

Удавши, що не почула, дівчина попрямувала до дверей торговельного центру. А вони як і велить закон підлості, замкнені. Постоявши трохи обличчям до будівлі, ніби видивляючись щось крізь скляні двері, зрештою повернулася до "вже тепленької лавки". Парубок знову дивився в небо. На автоматі Ляля і собі. Побачила літак. І як порятунок, вчепилася за нього поглядом, і трималася доки він не розтанув в далечині.

– Скоро відчинять, – знову першим заговорив Стас, – працюють з дев'ятої. Та доступні лише перші два поверхи, та й на тих більшість приміщень ще не взяли в оренду. Як на мене, там ні одного достойного магазину. Не популярні бренди, не потягнуть оренду, і з'їдуть.

– Не хлопець, а інформбюро, – подумала Ляля, втискаючись в лавку, на яку вже встигла сісти.

– А я Стас, – знову представився парубок.

– Угу, – відповіла.

«Ніби в тебе нема іншої роботи, як з таким опудалом розмовляти».

Стас хотів продовжити, але щось десь дзвякнуло, і швидко вибачившись він… мав би дістати мобільник… та замість цього наблизив до очей руку і  покрутив помаранчевим браслетом. Прямісінько на шкіри з'явився дисплей смартфона і до верху побігли хмаринки з повідомленнями. Якби Ляля не сиділа, то, мабуть, впала б. Тицяючи пальцями по власній руці, Стас відписував комусь і отримував за це смайли.

«Я сплю. Я досі в тролейбусі й сплю».

Підхопившись мов ошпарена, Ляля побігла назад до зупинки. Підтанцьовувала, притягуючи поглядом слимака-тролейбуса, що ніяк не міг припаркуватися. Щойно відчинилися двері, влетіла всередину. І одразу була знову витягнута назовні Валентиною та Владом.

– Комарова у тебе приступ паніки? Дихай глибше, глибше.

Ляля дихала. Потім з острахом поглянула на теплу лавку. А там порожньо.

– Що сталося? – запитав Владик, який у своєму сірому пальто нагадував шпалу трамвайної колії.

– Нічого, нічого.

«Задрімала на лавці, от і приснилося. Дурна голова, дурне сниться».

Поволі пішли до торговельного центру. І двері відчиненими виявилися. Увійшли, на третій поверх на ліфті доїхали.

«Він же не працює. Дурниці. Все що сказав Стас неправда. Стас теж не правда. Та що ж таке. Чи я чогось надихалась, поки підлогу мила в тому супермаркеті.»

На третьому поверсі були офіси та конференц-зала.

– Нам сюди, – повідомила Валентина. – Тут на 9:30 якась презентація. Половина наших захотіла на неї потрапити. Решта прийде пізніше. Нам зал мають віддати десь о 12. То, мабуть, ми теж подивимось.

І всівшись в куточку позаду, Ляля почала засинати під мирне бубоніння Владика.

– Ти подиви як випендрюються, – шепотів Владик, його голос в'їдливим черв'яком продирався крізь тривожний сон Лялі, – виїхали на сцену на самокатах, ніг у них нема чи що, перевтомляться, як пішки дійдуть.

 Лялине повіко, ніби жалюзі зі зламаним механізмом, заледве піднялося. Погляд, без особливої цікавості, почав нишпорити сценою, доки не наштовхнувся на вранішнього Стаса.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше