Розділ 14.

Ляля намагалася не куняти в тролейбусі. Нічогісінько в неї не вийшло. Тож з громадського транспорту вона вивалилася пом'ятою. А доки дісталася коледжу стала ще й мокрою. Бо ж за тими вранішніми зборами геть забула про парасольку. Хоч баба Катя разів зо п'ять нагадала, що синоптики обіцяли дощ. Та хіба Ляля могла те почути, як навіть не слухала. У неї така проблема, а бабуся лізе зі своїми синоптиками.

Галина Петрівна нещодавно повідомила, о спонсори знайшлися. Хоч Ляля ні слухом, ні духом про те, що "Жива лялька", та котра творча майстерня, відновлює свою роботу. А виявляється охочих так багато, що з Лялею чи без неї проект буде існувати. Тож дівчина вирішила, що краще вже з нею. Тим паче Валя та Владик… особливо Владик, що в їх коледжі не навчався… обіцяли прийти на відкриття.

Ляля нервувала неначе вперше. Неначе ніколи не виходила на сцену. Ніби це якийсь екзамен де оцінювати будуть саме її. І прийдуть ніякі не спонсори, а таємне журі… інквізитори в смокінгах.

Одягнути Лялі було нічого. Взагалі нічого. От взагалі, взагалі. Бо ж хто сказав, що одяг у якому вона ходить до коледжу годиться. Звісно не годиться. Взагалі, взагалі не годящий одяг. І трагедія була не лише в тому, що все наймодніше та найсучасніше баба Катя перетворила на готівку за яку купувала акційно-зіпсовані товари у супермаркеті де працювала. Трагедія була в тому, що Лялю обікрали. Таємно, поночі хтось забрав її акуратні маленькі груди, а на заміну зоставив неподобство на якому ґудзики не застібаються, а кофтинки розтягуються, підстрибуючи вгору, що аж пуп видно. А пуп той був некрасивим, як шпарина у дверях на пласкому блідому животі. Ну от куди так до спонсорів? Ляля вже погоджувалася на кофтинку з базару та баба Катя веліла чекати три дні до пенсії. Подумки Ляля навіть натягувала на себе чорний гольф бабусі. Та він був брудний і лежав у пральній машині, яку сама ж Ляля вчора забула увімкнути.

Вчора… треба було підібрати одяг вчора. Та Лялі часу не вистачило. Увесь її час поцупила інша трагедія – волосся. В бабусиній квартирі, та й в сусідніх квартирах, і в усьому цьому картонному будинку не можна вмикати фен для волосся вранці. То табу! Втомлена дівчина до півночі мила та сушила волосся. В її голові навіть виникла думка відрізати свою довжелезну солому і продати. Та потім вирішила, що бодай цей скарб належатиме лише її. Тоді сиділа й  трусилася, що до подібного докумекає баба Катя й поночі обчухрає її, як липку. Нарешті переставши мордувати сусідів гучним феном, Ляля взялася заплітати собі афрокоси. Більше тому, що знайшла в старій косметичці новесеньку упаковку малесеньких резиночок. Дівчина поспішила її розірвати, щоб та втратила товарний вигляд. То вже треба було кудись прилаштувати резинки-безхатченки.

Доки йшла коридорами коледжу привертала до себе надмірну, на думку самої дівчини, увагу. Ніби ж не лише вона з такими "зміями" на голові ходить. І не лише вона в рожевому. Так, так в неоново рожевій футболці з логотипом магазину "Жива лялька" дівчина й вирішила йти на відкриття. І навіть підготувала торбинку з відповідями на запитання. По типу "магазин переїхав до Києва разом з мамою", "так я знаю де взяти ще таких футболок", "іграшки зі знижкою, без питань, буде час зв'яжусь із постачальниками". Та замість запитань, що так лякали Лялю в її бік звучало лиш "Лялю привіт, привіт Лялю". При чому від незнайомих їй дівчат і навіть хлопців.

Закінчення занять Ляля заледве дочекалася. Зробивши кілька глибоких вдих-видих, пішла на перший поверх де їм торік виділили кабінет. Щойно дісталася місця призначення поцілувала замок на дверях з табличкою "приміщення для персоналу". Перша думка, що прийшла Лялі в голову "втекти швиденько, щоб ніхто не побачив, як плачу" стала й останньою. Тож розвернувшись дівчина попрямувала до виходу.

– Комарова! – окликнула її Валентина. – Не біжи так, зачекай. Ми не знаємо де нове приміщення. Проведеш?

– Нове приміщення? – Ляля завмерла посеред коридору.

– А ти не туди йшла? – поцікавився Владик.

– Я по булочку, – збрехала Ляля.

– Не варто, – зрадів Владик, – мама пиріжків напекла.

– А давайте спершу справи, а вже потім пузо набивати, – скомандувала Валентина. – Ходімо! Галина Петрівна казала вхід десь збоку.

Валентина вхопила під руку Владика та розгублену Лялю й потягла на вихід з коледжу. Ляля намагалася приховати розчарування. Їй не вірилося, що навіть зі спонсорами їм доведеться тулитися в підвалі вхід в який якраз був з правого боку. Та вийшовши з коледжу Валентина попрямувала не туди, а прямо, через дорогу, ігноруючи машини, прямісінько до торговельного центру. Біля центрального входу звернула праворуч, вкінець і заглянула за ріг.

– Ні, – прокоментувала Валентина власні дії, – там стоянка. Отже, ліворуч.

Обійшовши торговельний центр зліва трійця вгледіла арку з кольорових повітряних кульок.

– Мабуть, там, – припустила Валентина. – Лялю чого така повільна? Не снідала?

– В мене з собою пиріжки, – вставив Влад.

– А чого ми тут? – незрозуміла Ляля.

– На відкриття твоєї творчої майстерні прийшли, – посміхнулась Валентина.

– Та ні, – ожила Ляля, – чого це нас сюди перенесли? Це ж не приміщення коледжу.

– Примха спонсорів, – відповіла Валентина. – Вони не те дизайнерська фірма, не те архітектурна агенція. Я з такою назвою декілька організацій зустрічала по місту.