Розділ 15.

"Валя казала змінити маршрут. І змінити погляд на життя. Ні. Точку зору на життя. Чи може ракурс… кут зору. Дідько, що там треба змінити, щоб життя не таким лайном здавалося?"

Ляля з радістю знехтувала громадським транспортом  та пішла додому пішки. Хоч осінь цього року й не гріла. Новий маршрут між не знайомих багатоповерхівок був вибраний навмання. А як загубиться чи заплутає, то язик виведе, хоч би не до Києва, а лиш додому.

На здивування Лялі люди зникли вже після перших десяти хвилин руху. Зустрічались лиш вгодовані коти та кілька не надто привітних собак, слонячого розміру. Ідучи по прямій, дівчина планувала знову вийти на автодорогу. А замість цього, здається, все глибше заходила в міські хащі. Металеві гаражі вона ще впізнавала, напівзруйновані паркани не надто лякали. А от одноповерхові сарайчики, прибудови, незрозумілого призначення блимали чорними очицями розбитих шибок, від чого ставало лячно.

– Чого став як Давид перед боєм? Налітай малий, – раптово і гучно пролунав чоловічий голос.

Ляля аж підстрибнула, озираючись навкруги.

"Чоловіки. Незнайомі. Мені тут не місце. Чого я така недолуга. Таке ж було просте завдання. Піти додому іншою дорогою. А я що? Зараз встряну в халепу. І що потім? Це в скільки грошей мені обійдеться?"

– А справді можна? Разом з вами? І не заважатиму? – запитав знайомий голос.

Ляля вирішила затриматись.

– Хлопче. Тут всі свої. І місця хоч в оренду здавай.

– Тоді я з радістю пане…еее…

– Філософ. Я пан філософ. А то, пан Директор, а там Ледачий Джміль. Та з ним краще не говори. Йому давно рот з милом не мили. Бува, як задзвонить, то вуха не по сезону в'януть.

"Стас. Їй, бо Стас. Як? Навіщо? І головне з ким? Піти чи перевірити? Стас хлопець, хлопець з грошима. Він такий самостійний, не те що я. Я там не потрібна."

Вже й повернулась, щоб піти. Але дзвін скла, змусив залишитися.

"Та чим же вони там займаються? Невідомі чоловіки та Стас? Валя казала: моє тіло, моя група, мій коледж, моє місто, моя країна, мій світ. Вони за мене, я за них. Мені не байдуже."

І Ляля пішла на звук чоловічих голосів. Минула дві багатоповерхівки, боязко заглянула за ріг.

Прямісінько між будинками, навпроти занедбаного дитячого майданчика, стояв генделик. Така собі металева прибудова з віконцем, через яке перехилилась огрядна тітка-продавчиня.

– Малому сильно не наливайте, – попередила вона. –  Ще поплохеє. А скора через три будинки паркується. Самі потягнете.

– За кого це ви ся нас маєте, пані Надіє? У нас як в аптеці: 0,3 і закусити, – відхрестився від звинувачень пан Філософ, що виглядав як звичайнісінький безхатченко.

Стас стояв біля потертого синього пластикового столу, поруч пан Філософ, ще якийсь "недопан" (бо на його фоні Ляля здавалася вгодованою). А третій, що, мабуть, і є Ледачий Джміль, всівся на землі, притиснувшись спиною до генделика-прибудови.

– О, красна панно, ви ся не соромтеся, підходьте. У нас сьогодні причина, то ми  і вам стакан знайдемо, – мовив Філософ, запримітивши Лялю.

"А що я маю відповісти? А треба ж щось відповісти!"

– День добрий.

"Від таких людей треба триматися подалі! Я права? Незнайомі… п'яні… чоловіки. У них є причина мені нашкодити? А що з мене взяти? А нема що, хіба джинси на дупі заштопані. Але йти з голим задом через усе місто, якось не хочеться."

– Лялю, – закричав Стас й одразу підбіг до неї. – Як класно, що ти повз проходила. Ти не повіриш яке тут дивовижне місце, –  нахилившись дівчині до вуха додав. –  якби не мала нужда, я б його і не знайшов.

Стас потяг Лялю ближче до прибудови, тоді обійшов її зліва.

– Уявляєш? Тут самообслуговування! – сказав урочисто, ніби в супермаркеті ніколи не був.

Того дня в школу мистецтв Ляля не потрапила. Бо те щось чим пригостив її збуджений від життя Стас, було не лише солодке, а й п'янке. А для голодної та незвиклої дівчини вистачило одного пластикового стаканчика. Після якого всі місцеві філософи та директори стали за наймудріших наставників та друзів. І навіть Ледачий Джміль дзижчав розумні речі, лагідним привітним голосом.

Від дивної, мертвої та дерев'яної риби Ляля відмовилася. Та продавчиня пожаліла дурне дівча й пригостила бутербродом з сумнівною ковбасою. Ляля згадала мисливські ковбаски, смажену картоплю та Святослава й почала хлюпати носом.

– І в тебе теж? – обізвався Стас, що з завзяттям намагався насолоджуватися сушеною таранькою. – Всі вони такі. Бо ти їм кажеш, щоб вони не висіли, щоб злізли з тих сходів, а вони не чують і висять… висять… висять…

Ляля не розуміла про що він говорить. Та й ніхто не розумів. І не намагався. Бо такі тут правила. Правила свободи слова, довіри до товариша й піклування про ближнього. Так для Лялі, що вже трималася за стіну металевої прибудови, знайшли картонну коробку. Розірвавши її, пан Філософ змайстрував для молодняку лежанку. На яку й всадив Стаса та Лялю.

– З них вже вистачить, – ультимативно скомандувала продавчиня.

– За кого це ви ся нас маєте, пані Надіє? – відмахувався пан Філософ. – Ми ся й самі бачимо. А ще ми бачимо, що їм те дуже, дуже треба. Бо хоч вони ще малі, а здається, життя їх вже наздогнало й дало добрячого ляпаса.