Розділ 1: Жива тінь в кімнаті

Все розпочалось у день повноліття мого друга.

Я саме прийшов з пообідніх курсів ораторської майстерності. Вдома нікого не було ‒ батько з матір'ю відбували черговий благодійний вечір, а я чудом відговорився там не виступати(насправді я дуже здивувався, що викрутився й мене щодо цього не покидала деяка тривога). У коридорі, що вів до моєї кімнати, я побачив деякі зміни в інтер'єрі: маленька тумба на якій стояла ваза з квітами була відсунута. Я зупинився й роззирнувся. 

Я злякався, коли у своїй кімнаті крізь прочинені двері помітив дивну тінь. Я притисся до стіни, боячись що вона мене помітила серед тьмяності осіннього вечора, який сочився сюди з трьох дверей до різних кімнат. В голові сновигали різні думки. Я вже бачив раніше живі тіні ‒ то першокласні нишпорки. Відразу намагався втямити, кому чого злого я міг вдіяти, що мою кімнату обшукували. Також дивно було те, що вона не почула, як я зайшов у дім. Згадались батькові дитячі баєчки, що тіні ‒ добрі й одна живе в моїй кімнаті та захищає від інших тіней. Пізніше я дізнався від друзів, що такого не буває і тіні працюють лише самі на себе за різну символічну оплату ‒ вони теж хочуть їсти "та не просто їжу". 

Збігали хвилини. Осінній вечір. У моїй кімнаті, крім живої тіні, каламутились тіні від сосни й берези за вікном, змішуючись із сяйвом вуличних ліхтарів. Я спостерігав, як жива тінь ‒ щось схоже на людину створену з диму пластикового чорного вогню і власне чітко видимої тіні ‒ обмацувала мій письмовий стіл і подумки лаявся: що вона тут забула. Аж раптом її рух зупинився, чого раніше не було, на довгих секунд десять. Я не міг відвести погляду й дихати. Вона повернулась(хоч складно уявити, як тінь може обертатись, тут можна покладатись радше на інтуїцію, або переляк ‒ якого було хоч відбавляй) і ми “перезирались” ще секунд з десять. Врешті я інстинктивно випрямився, розставив ноги, підняв підборіддя та розправив хребет ‒ ознаку моєї могутності ‒ все як мене вчили. 

‒ Чого тобі треба? ‒ сказав, тамуючи натренованим голосом страх, що вийшло не дуже й останній склад разом зі спокоєм опустився до Аїда. 

‒ Твій батько поганий боржник, ‒ відповідає жива тінь; її голос схожий на комп'ютерний, що складає до купи десятки голосів й створює щось середнє ‒ невловима суміш точної загальності ‒ те, що треба аби залишатись непомітним і невиразним; здавалось, звук маленькими дозами лунає з кожної точки її “тіла” і вібрує нескінченним ехо. Я дезорієнтувався й ледве не виблював. 

Не встиг я вигадати якусь відповідь, чи запитання, або дати дьору, як жива тінь щезла за моїм широким на всю стіну вікном. Якусь мить я переживав її страшний голос, аж врешті мої ноги запрацювали і я підбіг до скла, але там, крім тіней від дерев, кущів і паркану нічого “живого” не було. Що і кому заборгував мій тато? Наступали сутінки й міські ліхтарі все сильніше привертали увагу ‒ це було добре видно, позаяк наш будинок розташовувався на узвишші, а моя кімната на другому поверсі: батько зробив усе, аби я завжди знаходився вище, аби мій голос завжди спрямовувався вниз до людей та інших істот. Лише він не зауважив, що в Києві є багатоповерхівки й прямо зараз наді мною знаходиться не мало людей світло з квартир яких нагадує мені про запрошення на день народження друга. 

Автоматичним рухом я подався до свого гардеробу, аби вибрати підхоже вбрання. Мене не покидало тривожне відчуття й напівдорозі я зупинився. З вигляду кімната ніяк не змінилась, але я немов бачив сліди очорнення на її поверхні. Я вернувся до письмового столу й поклав на нього одну долоню. Прохолодний. У мене побігли мурахи по спині. Що такого зробив батько й чому за це відповідає моя обшукана(імовірно спустошена) кімната? Я хутенько вернувся до вікна й ще раз пильно оглянув подвір'я. Збігали хвилини, поки я вдивлявся у тіні ‒ мені здавалось, що вони рухаються, а разом з ними і я. Врешті, я знову згадав про свій хребет і випрямився(куди вже більше!): відчував своє тіло, як слова, які я говорю до людей; згадав, яка то бентежна мить, як вони підкорюються на мій голос і як моє серце б'ється в унісон з їхніми; згадав усю батькову муштру, яка мене до такого довела. Я маю бути на святі.