Розділ 2: Дивний пацюколюд

Я швидко зібрався, взяв подарунок, загорнений у святкову обгортку й покинув свій будинок. Випадкові перехожі на вулиці повернули мене в нормальний стан. Я з радості здоровкався з ними й приймав вітання. Хоч тіні дедалі більше зростали, але моя тривога відступала, бо я  бачив щасливих людей, що снували містом у пошуках свого щастя, так само як і я. Всі вони кудись ідуть, створюючи за собою тіні у тінях вічних ‒ від будинків, парканчиків і дерев. Гудуть автомобілі й міська говірка. Шелест лип і мерехтіння ліхтарів. Де-не-де вигулькують стражі від нишпорок тіней, не татуйованих(повнолітні люди без тату) та іншої нечисті ‒ двометрові, людиноподібні істоти, які постійно змінюють свій вигляд: в залежності від того, на кого полюють. Дивні химери до яких не відчуваєш нічого, але роботу яких, одного разу побачивши, переоцінити неможливо. Цього разу я побачив щось схоже на кабанячу голову з кремезним тілом, яка зникла у темному закутку. Загалом їх завжди виокремлює погляд ‒ немов вони бачили все на світі всіма очима й готові зжерти за найменшу провину, адже знають її на власній плоті. Хтось казав, що таким чином вони дуже добре бачать “інші сторони життя”. 

Я дістався до ресторану, куди мене запросив Іван. Вивіску: “ЩЕ ОДИН ПОВНОЛІТНІЙ В НАШІЙ СІМ'Ї” яскраво білу видно ще здалеку. Це черговий мій друг, що досяг найважливішого віку в житті. Мене завжди дивувало, що саме вік, якась незалежна від тебе субстанція, може мати найважливіший вплив на життя. Ці містерії, які я встиг побачити на кожному такому святі, завжди робили мене трохи іншим. Кожного разу я все більше в чомусь сумнівався. 

Мене зустрів охоронець. Цього разу людина, що мене здивувало. Він стояв не прямо, як вчили мене, а вільно-розслаблено. Чоловік середніх літ зі зморшками байдужості на лиці й усмішкою, яка здається видавлювалась з нього неймовірною силою. Я повільно дістав з внутрішньої кишені накидки своє запрошення та віддав, а сам розглядав охоронця. Мій погляд, як завжди упав на ліву руку з татуюванням на зап'ясті у формі маленького здеформованого хвилястого тризуба. Мені завжди було цікаво, що зміниться в мені, коли я отримаю цей знак дорослості. Я бачив у цьому чоловікові саму лише байдужість й автоматизм праці. Я на мить злякався, що мої ораторські виступи відмічені такою самою властивістю. 

У середині грала музика, лунали співи й безпечна говірка. Гучна популярна музика, яка танцювала тілами й несла з собою в особистий край тілесності, спокушала й мене. Ніхто й ніколи не міг пояснити музику. Її феномен ‒ сила управляти людиною завжди неповторним і завжди повторюваним способом. Щось подібне робив мій голос з натовпом, але інструментом “раціональних слів”. Майоріли різні кольори й вібрували емоції, що пронизують широку залу, наповнену людьми й живими музикантами. Іменинник сидів у центрі бенкету, оточений найближчими друзями й весело реготав. Позад нього стояла купа подарунків, немов він був драконом, що охороняє свої скарби. Я, обережно оминаючи всіх гостів, серед яких ледве не наступив на двоногу прямостійну собаку, яка окинула мене іронічним поглядом, попиваючи свій коктейль, дістався до винуватця свята. 

‒ Вітаю, друже! ‒ проговорив я йому на вухо.

Іван настільки захопився жартами про стражів, яких гості зустріли по дорозі до нього, що й не помітив мого візиту. 

‒ О, привіт, Олександре! ‒ спохопився він коли мій надто близький до вуха голос захопив його увагу. ‒ Друже, ми тебе всі чекали! 

‒ Доброго татуювання тобі, Іване! ‒ стандартне побажання злетіло з моїх вуст і я вручив йому свій подарунок.

 ‒ Дякую, друзяко! 

Іван жадібно вхопив мій подарунок і піднявся, озираючи залу.

‒ Ось і наш оратор прибув! ‒ міцним, вже дійсно дорослим голосом вигукнув він до гостей, обнявши мене за плече.

Почулись захопливі вигуки, пролунав свист, люди загуділи й вітались зі мною. Я стримано помахав рукою й не міг утримати в собі усмішку, яку підхопив від цих радісних хлопців і дівчат. Загриміли забаганки, аби я щось сказав. Ми з Іваном тисли один одному руки, я щось белькотів йому на знак дня народження й він урешті знову звернувся до галасливого натовпу.

‒ Ей! Ви чого? ‒ рикнув він злісно. ‒ Дайте людини перепочити! І так кожного дня виступає. Це моє свято, нехай розслабиться й повеселиться, як треба! Е-ге-гей, музики, вперед! 

Він зірвався з моїм пакунком у незрозумілий танок і, зрештою, натанцювавшись, поклав подарунок на купу до інших, підморгуючи мені оком. До нього приєдналось ще кілька друзів і Іван потягнув за руки від столу свою дівчину Олесю. Блондинка надимила ніздрі й жваво критикувала свого любого іменинника, та все ж піддалася й пустилась з ним у танок, розправляючи своє серйозне лице й піддаючись хворобі музики, яка заразила усю залу. Я танцював з усіма іншими. На свято поступово приходили гості, які спізнювались, й зливались із натовпом, кидаючи свої подарунки на купу. Ми танцювали навколо неї, немов шамани біля дарів богам. Наші тіла підпорядковувались музиці, а незліченні тіні від багатьох джерел світла невідступно йшли слідом. Зала дрижала й промовляла до нас стародавніми говірками безмежної трати вільної енергії. Стіни стискались й бубнявіли, немов бруньки на весні, а різноманітні істоти пускались у шалений чвал ‒ маскарад неймовірних масок, що переплітались у танці. 

Врешті я стомився й відійшов з центру зали до столів, наповнених наїдками й цікавими спостерігачами, що оглядали веремію. Я помітив, що танцювали здебільшого мої однолітки, а за столиками сиділи істоти різного віку, які повторювали ритм пальцями, або ратицями, чи лапами. Музика не сходила з голови. Біля мене сидів старий понівечений пацюко-подібний чоловік. Ще один тваринолюд. Він мав видовжений ніс та довгі тоненькі вусики, великі вуха, шерсть на пальцях й довгого хвоста, що мирно звивався підлогою в такт музиці. Обвисла шкіра й кількість зморшок ховалась за спокійною веселістю й відданістю музиці. Він помітив мої розглядання й тонким повільним голосом спитав: