Розділ 3: Сааг атакує

Я провів Євгенію очима й окинув натовп, що збиткувався з вбивці, тяжким поглядом. Я не міг розслабити стиснені кулаки й обернувся назад, до столика, де старий говорив дивні слова. Я підійшов туди й став торкатись стільчика на якому той сидів і відчув щось схоже на те, що відчував у своїй кімнаті після відступу живої тіні ‒ то й же жаский холод відсутності, немов річ зникла зі звичного нам світу. 

Мене розбудив зі споглядання тяжкий крик. Я повернувся до кутка й дивився на натовп своїх друзів, які по черзі били ногами жінку, яка тряслась зі страху. Вона плакала й це придавало підліткам ще більше хтивості й плодючості в створенні нових словесних образ. Я заціпеніло спостерігав. Мене обнімало жаром і холодом. Колись я також брав у такому участь, але сьогодні… Мені відібрало дар мови. Внутрішній монолог закінчився, немов я бачив картинку з іншого життя, а не зі свого. 

Крики й побиття продовжувалось. При цьому грала музика й у залі не припинялись танці, а за столами теревені й трапези. Мерехтіння дискотеки, що відбивалось на всьому, викликало блювоту. Я не хотів тут знаходитись. 

Знову погляд впав на Євгенію, на те, як вона разом з іншими збиткується з жінки. “Вони вбивають нас, а ми їх ‒ це справедливість” ‒ ось таке вона колись говорила, а я палко згоджувався. А зараз вона кричала, як і всі інші: “Ми мусимо це зробити, бо Сааг прийде й забере нас замість неї!” Я зовсім забув про Саага. Відразу згадались жаскі хвилини, коли він пробігає містом… Це неможливо описати. “Ми мусимо їх вбивати” ‒ кричали підлітки. А вони нас ‒ подумав я. Це все якась маячня. Неможливо, неможливо. В той момент, я відмовлявся вірити в життя, немов мої думки залишались далеко в мороці, а жвава реальність хвилями обточувала мій хисткий закапелок і от-от його затопить. Моя думка гарячково шукала виходу: мій батько ростив мене для єдиної цілі ‒ запалювати серця натовпу; отже я ‒ інструмент; натовп повинен вбивати й боронитись; вбивство й могутність захищає від Саагу; Сааг забирає все ‒ жаский незримий бог, що нападає в найнезручніший момент ‒ це всі знають і бояться його найбільше; вбивство ‒ як спосіб втекти від страху; я ‒ громовідвід; я ‒ брехня, що розділяє людей і життя; тож батько, або знає все, або нічого. 

Діти били страшно замурзану жінку в подраній одежі. Вона скимліла й трусилась, її рот, заюшений кров'ю, вже не міг видавати повноцінних звуків, а очі… можливо в них вся правда всіх людей світу ‒ абсолютна безпорадність перед натовпом незнайомого, що цілеспрямовано вибиває з тебе життя. Удари життя, вироки долі ‒ як символічно. То де ж та свідомість, де та добродійність й відповідальність, яку я так часто солодким голосом вливав в людські вуха? Я інстинктивно встав і могутньо випрямився. Кімнату трясла музика й мені здавалось, що будівля от-от завалиться. Але це не був напад Саагу. Це було б відчутно. Я спробував розкрити рота, аби відмовити своїх друзів від жорстокості, аби врятувати їх від непоправного. Та я не міг сказати й слова. Музика котилась моїм тілом і я відчував неймовірну втрату.

Я поволі підійшов до натовпу на світло волосся, яке завжди мені пахло по різному. Я учепився за тендітну руку, дотик якої завжди мене звеселяв, а тепер додавав надії.

‒ Євгеніє, ‒ пробурмотів я і витяг її з натовпу.

‒ Та що знову? ‒ обурилась вона, байдуже оглядаючи мій спустошений вид.

‒ Не роби цього, ‒ проговорив я повільно; я з огидою дивився на натовп дітей, що знущались з жінки.

‒ Та що з тобою таке сьогодні? ‒ Євгенія вхопилась за мою руку на її руці й незадоволено скривила обличчя. 

‒ Це… ‒ я намагався щось пояснити, але музика нуртувала в мені, а крики натовпу й жінки, немов затикали не тільки мій рот, а й розум. ‒ Ходімо.

Я, тягнучи Євгенію за собою, швидко вийшов з ресторану на свіже повітря. Якусь хвилю віддихувався. Дівчина невдоволено розставила руки в боки, очікуючи пояснень. 

‒ Отже, ‒ я відчував, що мій мозок скоро розірветься, ‒ той пацюкоолюд, якого крім мене ніхто не бачив, повідав мені дещо. І я йому повірив. А ще сьогодні я все відчуваю зовсім не так я завжди. Це щось нове, щось сталось зі мною після тієї розмови. Я не хочу вбивати ту жінку. І я вважаю, що вона теж не хотіла вбивати матір тієї дівчинки. Тут щось нечисто, якась дивна сила стоїть за всією цією жорстокістю. А більше за тим, чому я став її помічати. Лише слова не могли стати причиною.

Євгенія стояла на світлі ліхтаря й не зручно кивала перехожим, мовляв “все добре”. Я ж стояв у темноті, біля стіни ресторану, у завулку, який вів до чорного входу й ще бозна-куди. Ця темнота зараз діяла на мене вкрай добре, здається в мені прокидались свіжі думки, щодо того, що трапилось. Моя дівчина мовчки оглядала мене, немов пацієнта, який не тямить що робить і якого треба якось змусити прийняти ліки. 

‒ Я втямив, ‒ врешті сказав я, немов сам до себе; я дивився в пустоту повітря поперед себе й згадав маленьку деталь. ‒ Ось воно! ‒ викрикнув я Євгенії й побіг назад у ресторан, на ходу наказавши дівчині чекати тут. Зала гуділа й люди підкорялись музиці, мій погляд не міг відірватись від жінки над якою знущались, але я пересилив себе й підбіг до столика, де говорив з пацючою головою. Я вхопив чималу карафку, з якої я наливав собі сік й заховав у кишені осінньої куртки(на щастя я не встиг її зняти, коли зайшов сюди знадвору). Неквапливим кроком я подався до виходу й чемно пройшов крізь охоронця. 

Євгенія чекала мене, а її ніздрі червоніли ще більше, не тільки через злість, а й тому, що вона забула про куртку, а вечорами вже ставало доволі прохолодно. 

‒ Ось! ‒ я тицьнув їй карафку з соком, ніби розгадку всіх тривог. ‒ Пий! 

‒ Що? Що ти таке робиш? ‒ вона скривилась ще більше, дивлячись на мій подарунок у простягненій руці. ‒ Ой… ‒ її обличчя раптово зблідло, а очі, які піднялись вище подарунка, кудись за мою спину, зробились скляними. 

Я озирнувся й побачив, як в далині добре освітленої вулиці зупиняються машини й поволі вимикаються всі ліхтарі, немов бояться когось налякати. Люди покидають автівки й нажахано розбрідаються в найближчі будівлі. Повсюди світло у вікнах гасне. Вулиця, залита темрявою, починає ворушитись. Євгенія тягне мене у ресторан, її рука виразно труситься. А я стою. В мене виникає найдивніше бажання в моєму житті: стати прямо перед цією потворою, яка споганила все моє попереднє життя. Я відкриваю карафку й роблю кілька ковтків соку. Євгенія починає скімлити й тягти мене обома руками, я зупиняю її різким рухом і простягаю карафку з соком. Вона очманіло дивиться на неї, а я вглядаюсь у темряву вулиці. Дівчина бачить мій незрушний погляд і оглядається на кінець вулиці, де пітьма закипає. Її очі бубнявіють жахом і вона випиває всю карафку до дна й стає біля мене.