Розділ 4: "Нормальне" шаленство

‒ Що це за сік такий? ‒ тремтливим голосом спитала Євгенія, не відводячи уваги від крапель на дні карафки. 

‒ Мабуть, той старий щось туди підсипав, ‒ озвався я.

Шок після нападу Саага не був такий довгий, як завжди, і я вже відчував полегшення. Навіть говорити міг спокійно, а не… Ми з Євгенією зробили кілька кроків і посміхнулись один до одного. 

‒ Це.. що ж він таке туди додав? ‒ раділа дівчина ступаючи навколо, немов її ноги були з криги й вона боялась їх розкришити. 

Я ж оглядався навкруги й не відчував провини. Світ навколо не здавався найчорнішою плямою, а мені не хотілось кидатись на першу ліпшу справу, аби відволіктись від пустоти. Усе здавалось зовсім іншим. Я не міг позбавитись думки, що все це обман, не по справжньому.

‒ Це не просто так, ‒ врешті почав я говорити, аби остаточно не втратити себе. ‒ Це щось сплановане. Якого чорта він зайшов саме сюди й говорив мені такі речі…

‒ Які? ‒ весело озвалась Євгенія, кружляючи по дорозі й вглядаючись навкруги очима веселої дитини; в її рухах застигла нестерпна зухвалість радості.

‒ Дивні! ‒ вигукнув я, не стримуючи сміху. 

Я пішов до неї й кружляв разом з нею, а люди, які тільки-тільки оклигали, дивились на нас немов на прокажених. Вони визирали з будівель та автівок і жорстоко вглядались в нашу веселість. Ми зупинились і напустили на себе жалобу, бо так раділи після Саагу, лише деякі не татуйовані, або інші, не вельми привабливі для суспільства істоти. 

‒ Ми маємо бути стриманіші, ‒ сказала Євгенія й повела мене за руку до ресторану. ‒ Господи, але я така рада, така рада!

Вона цмокнула мене в щоку, а її руки на моїй правиці, аж тремтіли від нетерплячки. Ми поволі заходили в ресторан, знаючи, що всі хто пережив напад, зараз будуть не в гуморі, адже вони бачать всюди руйнування й смерті, які не так просто зникають зі свідомості. Коли я згадав останній напад, коли я переживав це по нормальному, а не під дією зачарованого соку, то мене ледве не знудило від того, що мені тоді марилось. Іван лежав біля охоронця на вході й жадібно за нами спостерігав. Охоронець ще досі не оклигав і здається говорив у сні якусь нісенітницю.

‒ Якого чорта!? ‒ вигукнув Іван, коли ми обережно пройшли біля нього. ‒ Ви хто такі чорт би вас забрав? Якого біса?!

Ми обернулись до нього і якусь хвилю дивились в його затуманені очі. Я(думаю Євгенія також) вперше опинився в такій ситуації й не знав, як діяти. Зазвичай ефект від нападу Саагу проходить з часом сам по собі. Може десять-двадцять хвилин і все минає. Але тепер у мене випав унікальний шанс поговорити з людиною в такому становищі.

‒ Ви з пекла? Чи з раю? Якого чорта ви все тут руйнуєте? ‒ кричав Іван, явно не бачачи ні нас, ні нічого навкруги. 

‒ Це лише марення, друже, ‒ сказав я й чітко усвідомив після власних слів, що таке Сааг. 

‒ Ви зло! ‒ скреготав зубами Іван й далі бубнів щось зовсім незрозуміле, а його очі нажахано кидались навкруги.

Ми облишили іменинника та зайшли в залу, де люди так само, хто на стільцях, хто на підлозі уявляли, як увесь світ горить пітьмою. 

‒ Більше таких як ми немає, ‒ вголос думав я, ‒ отже, тільки наш сік рятує від Саагу. 

‒ Треба знайти того старого! ‒ палко сказала Євгенія, термосячи мою руку. ‒ Він щось знає. Сік ‒ це порятунок. 

Обличчя Євгенії набувало веселого й захопливого вигляду, що межувало з деяким божевіллям. Вона затято вглядалась в мене з примусом, немов я негайно мусив щось удіяти. Її очі світились, відбиваючи вогні дискотеки й сконфужених гостів, яких Сааг розмітав по залі. Руки нервово потирали мою правицю, а тіло вібрувало жагою. Я добре її розумів, бо через видовище людей навколо, згадав минулі напади Саагу і мені теж конче захотілось запастись чудодійним соком на все життя. 

‒ Можливо, ‒ пробурмотів я.

‒ Не можливо, а точно! ‒ нервово проказала Євгенія, термосячи мою руку. ‒ Ми маємо знайти старого і розпитати про той сік. Але бачив його тільки ти, Олександрику, тільки ти. Як ти це зробив? 

‒ То тепер це не мої видіння, а реальність? ‒ я уколов її, аби тільки не йти за тим старим, бо я боявся: якщо сік рятує, то хіба це пійло не таке саме божество, яке затуманює розум, як і сам Сааг. 

‒ Не починай! ‒ грізно тупнула ногою Євгенія; я бачив, як її всю крутило, а в її очах вирували спомини минулих нападів Саагу; як я її прекрасно розумів. ‒ Може сказати всім присутнім, може хтось щось бачив, чи допоможе в пошуках.

‒ Ні, ‒ я спокійно заперечив. ‒ Якщо скажемо, може стати гірше. Ти бачила, як на нас косились, коли ми все пережили без жодної подряпинки на свідомості. Хіба що комусь одному, по одному, друзям. Я просто невпевнений до кінця. Той старий наговорив різного й у мене це не йде з голови.

Поки ми перемовлялись люди починали прокидатись і й будити один одного. Ми з Євгенією сіли у кутку за столиком, аби не привертати уваги й, немов уперше, спостерігали, як люди вертаються до реальності й починають посміхатись і термосити один одного по плечах від радості. Здіймався галас, люди перемовлялись, поганили Сааг і все навкруги, а їхні тіла вкотре оновлювались й заново тяглись до життя. Яка омана! ‒ ледве не викрикнув я. Євгенія мінялась на обличчі, намагаючись щось укмітити, чи можливо стримувалась, аби не розідрати мене на шматки за таку мовчанку. Її волосся так і металось зі сторону в сторону в її гарних долоньках. Разом з людьми прокинулась і двонога прямостійна собака й ще якісь далеко не схожі на людей істоти. Спробуй розбери, чи вони не симулювали напад, аби сховатись від когось, чи чогось. 

Вечірка відновлювалась. Іван і ще деякі друзі та знайомі підходили до нас і розпитували про Сааг, сміялись, махали руками, мовляв, і не таке переживали. Усі раділи життю, а тіла пускались в танок під оновлену від потрясіння музику ‒ немов ця великодушна господиня заволодівала умами музикантів й ті передавали її бентеження у світ. Бенкет продовжувався, а ми з Євгенією перешіптувались. Нічого, врешті, не дійшовши, ми німо спостерігали, як наші однокурсники й знайомі веселились під музику, немов нічого й не відбулось. Раніше, я(і, мабуть, Євгенія також) йшли в безумний танок разом з іншими, тим самим звеличуючи свою повагу до Саагу, аби пожити ще якийсь проміжок часу спокійно і, як старі люблять казати, “достойно”.