Розділ 5: У пошуках винуватця

Зала покрилась плямами зосередженої цікавості. Ніхто не звертав уваги на жертву традиції, натомість усі погляди були звернені до мене. Натовп переглядався й перешіптувався. Врешті, в центр зали вийшов іменинник і голосно почав:

‒ Отже, сьогодні, на моєму святі, ми стали свідками дивовижного обману. Можливо, навіть спроби викрадення. Один з нас, ми всі знаємо хто, підозріло добре пережив напад Саага, ще й намагався мені щось розказати про це, прямо під час нападу! 

Зала загула. Перешіптування набули істеричного характеру. Люди настрахались. 

‒ Як це так вийшло? ‒ перепитує Іван у своїх гостей, розвівши руки в боки. ‒ Очевидно, що тут хтось вмішався. Хтось не з наших. Бо їм тільки й потрібно переманити отакими казочками, що Сааг, нібито добрий, до себе. Відповідно у мене виникає питання: як цей хтось проник сюди й чи хто бачив щось дивне? У самого потерпілого я не бачу сенсу питати, адже, як ми знаємо, темні сили можуть майстерно запудрювати мізки. Треба діяти негайно, можливо винуватець ще десь поблизу. 

‒ О! ‒ роздався тоненький голосок с протилежного до нас з Євгенією кутка; усі звернули свою увагу на нього. ‒ Здається, я щось бачила. Так-так!

‒ То виходь сюди й поділись! ‒ гукнув Іван, намагаючись крізь натовп розгледіти свідка дивних подій. 

‒ Ой, вибачте! Розступіться! Так, дякую! Ваша нога! Авжеж, так, сюдою! ‒ тоненький голосок вибирався крізь людей і перед нами в центрі залу постала одногрупниця Катя; залом прокотився милий регіт.

‒ Так от, ‒ почала дівчина з довгим білим волоссям і кирпатим носом та дивним вбранням, схожим на листя картоплі; здається, вона не зважала на сміхи людей. ‒ Тут був один пацюколюд, але його ніхто крім мене й самого Олександра, нашого любого оратора, не бачив. Дивно еге ж? Маю сказати, що той старий тваринолюд справив на мене гарне враження, а його мова мала чисто світський пізнавальний характер.

‒ І що ж він наплів!? ‒ не стримався Іван, тамуючи сміх; він стояв біля Каті й жадібно-грайливо вдивлявся в її завжди здивоване обличчя.

‒ О! ‒ пискнула моя одногрупниця. ‒ Цікаві речі про музику й про наші традиції.

‒ Він голову вам обом морочив! ‒ вигукнув іменинник. ‒ А ще що? Може він щось підсунув вам, чи на когось зуб точив? 

‒ Навряд, ‒ твердо відповіла Катя. ‒ Я думаю, скоріше, він хотів допомогти. А саме тому підсипав щось у сік, який потім випив Олександр. 

У залі почався лемент. Іван кричав на свідка, що та нічого не робила, бачачи такі злодійські сили ворожих істот; Катя по дитячому відповідала й усміхалась до кожного, хто їй погрожував; а я тим часом шепотів до Євгенії, яка не відводила очей від дійства, слухаючи мої здогадки:

‒ Тепер ти бачиш, чому їм не можна говорити! А ти хотіла, аби вони захотіли знайти чудо засіб від Саага. Їм чхати на те, вони, як і ми, звикли до нього й уважають то за норму, а якщо ні, то ось це, ‒ я кивнув на залу; а Євгенія намагалась зрозуміти, що відбувається навколо. ‒ Треба діяти обережніше. Той пацюколюд “колись Роман” попереджав мене, що все це має якісь рівні пізнання: самі погляди, без якихось знань, нічого правдивого. Тепер, коли ми дізнались інший бік атаки Саага, я в цьому не сумніваюсь. Маємо знайти Романа й дізнатись більше.

‒ Так звісно, ‒ відповіла дівчина, не звертаючи на мене уваги; мені здалось, що вона скидається на робота, яка без застережень слухає мої вказівки; її очі, які в гарні миті мене заворожували, тепер здавались чужими.

‒ Євгеніє!? ‒ я прошепотів з вимогою.

‒ Так, ‒ відказала дівчина, подивившись на мене. ‒ О, любий, нам, мабуть, краще піти.

‒ Ти чула, що я щойно говорив? ‒ я злякався свого голосу й шепоту.

‒ Звісно ж! ‒ її очі знову зробились чужими. ‒ Маємо знайти пацюколюда “колись Романа”. 

Я встав і струсонув її за плечі, а потім сказав у голос:

‒ Євгеніє! 

‒ Ти чого кричиш? ‒ здивувалась вона й розсердилась, я побачив, як по її обличчі розтікається природна жвавість і невдоволеність, що так їй пасувала; я зрадів.

Тим часом суд над Катериною закінчувався й у залі заграла тріумфальна музика, а стіни просурмили хвилю зборів і змушували прийняти рішення. 

‒ Отже! ‒ вигукнув Іван, піднімаючи лівицю з кулаком до гори. ‒ Треба хоча б обшукати біля ресторану й навкруги. Якщо судити з розповідей цієї мадам, ‒ правиця хлопця театрально вказала на Катю з якої не сходив здивований вираз, ‒ то, пацюколюд, “колись Роман”, спокійнісінько, кволим старечим кроком пройшов повз охорону парадним входом-виходом, десь якраз перед нападом. Може нам пощастить і наша традиція на вісімнадцятиліття подвоїться!

Його очима прокотилась блискавка, яка запалила натовп, що всі, як один, мимоволі опустили погляд до померлої розтоптаної ними жінки; лише Катя й ще кілька людей подивились на це з домішкою огиди й сорому. 

‒ Але пам'ятайте! ‒ кричав навздогін гостям, що енергійно вдягались і покидали залу. ‒ Всі ваші шляхи мають вести на площу, де я отримую своє тату! Отоді побачимо, як ці паскуди будуть вештатись у мене під носом!

Я та Євгенія покидали залу останніми. Вона якось з підозрою дивилась на мене, а я з острахом згадував, що їй нашептав і як вона на це зреагувала. Надворі вже на всю розігрувалась темнота й ліхтарі заполонили вечір своєю несвідомою присутністю, мерехтливою оздобою відбираючи наш страх і даючи нібито вірний дороговказ. Здається, морозило, але я мало що відчував, адже мене захопило у вир якоїсь із “спецгруп”, які розпорошились вулицями у пошуках “носатого шантажиста”. Ці групи вигукували жорстокі лозунги, а їхні рухи походили на танці заворожених. Я з Євгенією нісся разом з якоюсь дівчиною і ще двома хлопцями. Перед нами простягалось вечірнє місто і його різношерстий народ. Мої супутники розпитували перехожих про підозрілого пацюколюда, але ніхто його не бачив, тому ми блукали вуличками й завулками на осліп, лише тримаючи курс до центральної площі, церемоніальна музика якої притягувала наші серця ще з давніх дитячих років.