Розділ 6: Король Мельт

Відсутність світла, ‒ поставлена переді мною, немов факт недолугості моїх очей, ‒ пробуджувала в мені первинні моторошні й дещо звабливі інстинкти. Я ще раз зиркнув назад до освітленої маленької вулиці, де у святковості ліні походжали люди й час від часу проїжджала автівка, надовго залишаючи по собі тремтіння й викривлений звук. Попереду мене темнота провулку й розхристані стіни двох будівель, які несвідомо утворили зайвий, непотрібний для щасливих людей закуток. Я згадував всілякі казки, що їх мені мати читала в дитинстві про такі місця. Фальшиво моралістичні, вони пронизували мою свідомість добром і злом, невідступністю святості людського “нормального” життя й тих хто йому заважає ‒ жителі отаких темних, навіть в день, провулків, про які стараються не говорити. 

Я ступав поволі. Намагався дивитись під ноги, але все одного нічого не бачив, тому довіряв лише своїм ногами, які рознюхували кожен сантиметр, а вже потім вирішували куди поставити себе. Переставивши справу пересування на ноги, я дивився вгору, де хотів побачити міські вогні, чи бодай зірки ‒ одним словом хоч якийсь натяк на джерело світла. Та його не було. У міру просування звуки міста слабшали. В носа бив все той же запах смаженої тухлятини. Найгірша частина моїх думок безперестанно твердила, що так пахне добренька людятинка. Кожні кілька кроків я обертався, аби зберегти собі шанс на втечу, бо мій бойовий дух, за відсутності групи, куди й пропав. 

Затишна вуличка з тьмяним ліхтарем, світло якого, немов би ненароком ледве заходила в страшний провулок, віддалилась на кількадесят метрів. Здається, що від неї залишилась лише розмазана по склу пляма. Я починав дивуватись довжині завулка. Під ногами я нічого не намацував, крім нерівномірного асфальту, подекуди траплялись ямки та уламки. Я торкався стін з обох боків, аби не втратити зв'язку з реальністю, бо темрява все не змінювалась. Я навіть почав побоюватись, що осліп, чи на мене знову якимось чином наклали невідомі чари, як було із соком того пацюколюда. Ще десяток метрів і нічого, ще…

В далині почав мерехтіти маленький вогник, схожий на зірку. Від здивування й переляку я зупинився. Оглянувся назад, але похилого світла ліхтаря з вулички вже не було видно. Я вирішив повільно рухатись на зірку. З кожним кроком вона збільшувалась. Відразливий запах смаженого трупа змінився на звичайний запах вогню й диму від дерева. Стіни, яких я час від часу торкався, аби не загубитись, здається змінили свою поверхню з цегляних на якусь приємну гладку структуру з випуклостями. Зірка розросталась. Я починав бачити, що то вогник, а навколо видно різноманітні тіні. Там відбувався якийсь рух. Наблизившись ще, я почав чути незрозумілі мені голоси. 

Я ступав далі й тепер світло від полум'я давало змогу побачити, яким чином змінились стіни навколо, а ще точніше стіна ‒ бо тепер вона тільки з одного боку, а ще точніше ‒ це я зрозумів, коли йшов біля стіни достатньо довго, аби зрозуміти, що вогник не збільшується ‒ стіна йшла навколо вогняного видовища. Може це якийсь купол закинутої споруди, чи підвал дивної круглої форми? Врешті, зважившись, я відірвався від стіни й пішов на далеке полум'я. Чим ближче я ступав, тим більше бачив під ногами якісь червоні малюнки, вони простягались на всі боки, немов нескінченне схематичне родове дерево. Завитки крутились у вогненних язиках, покриваючи істот, про яких я чув лише в казках та легендах. Вони то вмирали, то народжувались, то вбивали один одного, то співпрацювали, аби подолати якесь божество, чи ворожу стихію, чи відбудувати своє місто ‒ одним словом ціла панорама невідомих цивілізацій. 

Я так задивився на ці малюнки, що коли відірвався від них, то побачив перед собою гігантську мишу мого зросту, що стояла на двох лапах і, як мені здалось, розумно мене розглядала. Якусь мить ми дивились один на одного. В той момент я дуже жалкував, що не взяв з собою якоїсь зброї.

‒ Ви хто? ‒ спитав я, аби лише мати змогу взяти перед і заволодіти несподіванкою, яка дасть мені шанс втекти. 

‒ Вочевидь той, кого ти шукав, ‒ відповіла миша, вкрай гарно володіючи своїм ротом. ‒ Нас повідомили, що ти прийдеш. Ми з деким домовились, аби ти потрапив куди треба. 

Ми ще якусь хвилю розглядали один одного, але миша тепер мала задоволений вигляд. 

‒ Себто? ‒ питаю я, все ще не можучи відірвати погляд від огрядної статури велетенської миші. 

‒ Ходімо, ти все побачиш, ‒ відказує миша людським баритоном середньої гучності. 

Вона розвертається і йде до вогню, який до речі вже набагато ближче. Я, визираючи із-за спини миші, починаю роздивлятись колись маленьку зірочку, до якої залишилось може метрів зі сто. Її проміння розгалужувалось і у міру нашого приближення деталізувалось. Я починав бачити постаті, які нерухомо стояли колом біля кострища. Їхні тіні довгими вервечками розбігались навколо утворюючи мерехтливе розгалуження, яке, переплітаючись з візерунками на підлозі, утворювало майже психотропне враження. Людині зі слабким вестибулярним апаратом такі картинки видавались би страшним сном, а мені, людині більш менш здоровій, навіювали транс і сон. 

‒ Обережно, ось так, сюдою, ‒ бурмотіла миша поперед мене; я, що не міг відірватись від світла на яке ми рухались, зовсім не помітив, що миша йшла доволі обережно з опущеною головою, яка уважно крутилась на всі боки. ‒ Білі фортеці, капітан Орра, загін тіньових, о, солодка дорога на Мельту, через загублений ліс і лівіше до воріт Сонця.

Я почав також розглядати підніжжя, але крім червоних незрозумілих ліній мені там нічого не ввижалось. Для миші, судячи з його бурмотіння, яке не припинялось до самого кінця нашого руху, підлога являла собою цілий всесвіт, ступати по якому треба уважно і з гідністю. Уже за десять метрів від вогнища, карта раптово обірвалась. Здається, наше місце прибуття знаходилось у самому центрі, немов сонце, конкретно обведене хвилястими лініями з яких усе починалось. Я озирнувся, аби побачити звідки прийшов, але крім непроглядної темряви навкруги й моєї мізерної, якщо порівняти з мишачою, тіні я нічого не зауважив. Я вернувся, а мій провідник тим часом звернувся до своїх: