Розділ 7: Чорна сцена і татуювання

Місто все так само жило саме по собі, окремо від мене. Я озирнувся назад у темряву провулку й мене морозило не так від холоду, як від місця в якому я побував. Що це було? У мене зринула ідея дістати десь потужний ліхтар і просвітити тут все до самого пекла. Але я згадав, що все ще перебував на святі свого однокурсника й мусив бути на його татуюванні, що має проходити на площі, за кількасот метрів звідси. Тим більше зараз я думав лише, як бути якомога далі від цього місця. 

Поки я в невагомості виявлявся сам собі, оклигуючи різними думками, до мене підбігла моя міні група, з якою я мусив шукати пацюколюда, що завдав усім стільки клопоту лише тим, що визволив двох з нас від мерзенного нападу Сааг. Я таки сказав це подумки ‒ визволив. Однак я досі не міг зрозуміти, чи хочу бути визволеним…

‒ Ми тебе всюди обшукались! ‒ вигукували навперебій мої друзі й торкались мене за плечі та руки, немов не вірячи в моє існування, як і я сам. 

‒ Тут-тут, ‒ бубонів я, розглядаючи їхні радісні обличчя й щасливі, хоч і завжди, коли звернені до мене, засмучені очі Євгенії, яка притулилась до мене з боку й щось заспокійливо шептала. 

‒ Ми обійшли тут все навкруги, а ти немов крізь землю провалився! ‒ вони все не могли натішитись дивиною.

‒ Себто? ‒ перепитав я, немов спросоння. 

‒ Ось цей чорний провулок обійшли з усіх сторін! ‒ вони дивувались, нервово розводячи руками. ‒ Тебе там не було! Що там таке?

‒ Та нічого такого, ‒ збрехав я, підкоряючись голосу; вони не мали знати. ‒ Я, мабуть, просто трохи там заблукав. Таке буває. В якому ж світі живемо!

 ‒ Атож! ‒ вони ухопили мою репліку й заспівали одну з популярних пісень, яку почули на дні народженні й понесли її в місто разом з шаленою радістю віднайденого друга. 

Євгенія мовчки йшла зі мною під руку й зрідка зиркала на мене. Трохи боязко, з прямим здивуваннями дитини, що чекала “правильного” жесту від батьків у надії отримати моральне задоволення. Але я лише, так само як і вона, налякано відповідав німотними репліками своїх зіниць. Надходила ніч й місто утопало у вогнях і неймовірних барвах. Тіні змішувались зі штучним світлом ліхтарів, та вітром, що рвав небесні зорі й кидав їх униз до наших очей, немов Деміург, який випадково встановлює власні правила у своєму творі. Прохолода закопувалась у бетон міста й виривала на свободу незримі для наших очей тіні. Я боязко, але тишком, аби друзі не побачили цього, роззирався навсібіч, боячись, що миші можуть з'явитись будьте. Кожна темрява й навіть млява тінь нагадувала мені про темний коридор у чужу цивілізацію. 

Мій спецзагін провалився у пошуку винуватця, що осквернив день народження друга, й тепер жваво наближався до площі, каламутячи обриси міста своїми не татуйованими тілами. Повсюди кишіло. Де-не-де з'являлись стражі. Один з них з головою цвіркуна та тілом чи то коня, чи великого кота ніс у “верхніх” лапах щось схоже на самого себе. З пійманого скапувала синя кров, яка залишала на бруківці миготливі відбитки. Ми ошелешено провели його поглядом.

‒ Яких тільки істот не породив Сааг! ‒ скрикнула одна з дівчат з великими очима.

‒ Це ще не доведено! ‒ заперечив один з хлопців. 

Дівчина показала йому язика, а хлопець лайнувся та махнув рукою. Ми вже чули гучну врочисту музику з площі, а людей на вулицях значно побільшало. Гамір вібрував вулицями, сколихуючи сотні барабанних перетинок і згасаючи у нескінченних завалах перепон, які розставило перед ним місто. Тепер, коли я бачив інший світ, цей здавався ще більш дивовижним і повним. А таємницею, яка мене супроводжувала в той вечір, стала думка про самого себе, про спостерігача; бо ж, очевидно, якщо якась невідома мені річ, підсипана в сік, змінює моє відношення зі світом, то все залежить саме від властивостей спостерігача. Фізика? Хіба ж гігантська миша не бачила в простім стіннім розписі набагато більше ніж я й саме тому так обережно й поважно розраховувала свої кроки? 

Наша банда влилась на центральну, завалену людьми вулицю. Гамір у моїх вухах досяг максимуму ‒ здавалось, що мій мозок і є самі ці голоси та шум. Кожне нове обличчя, яке траплялось мені на погляд, залишало в мені незглибиму відмітку: ще один спостерігач, а що бачить він? В мене страшенно розболілась голова і я вже ні про що не міг думати, лише сліпо слідував за всіма. Хрещатик увібрав у себе тисячі людей та вогнів. Здається, усім вирувало повеління якоїсь вищої від людей сили, бо це все аж ніяк не було схоже на чітко сплановане, продумане людською свідомістю дійство. На папері, у бюрократичному механізмі купи документів і умов ‒ можливо, але точно не тут, у виконанні. Усі погляди були звернені до піднесеного центру, де відбувалось основне дійство. Удень сонце роздає своє проміння, а вночі, коли його немає, люди, служачи своїй манії викривленого мавпування, утворюють протилежне: спрямовують усі погляди в центр в одну точку й створюють своє сонце, крім них ні для кого не видне. 

Сцена ‒ ось куди прикуті всі присутні душі. Магніт, який стягує все навколо у свої обійми. Щільність натовпу на площі зашкалює. Тиснява. Всі поволі рухаються до сцени. Вони хочуть знову пережити “неймовірну мить” татуювання, коли… це неможливо описати. Ніхто ніколи не наважувався, навіть поети обходять це відчуття стороною, можливо залишаючи у своїй душі незглибимий слід. Мабуть, це також свого роду традиція, або моральні принципи ‒ тримати найважливіше при собі. Я не знаю. Я ще сам не татуйований і мене тягне туди в центр, побачити, як мій друг стане врешті дорослим. Ми всі там будемо. А може те відчуття настільки сильне, що його неможливе хоч якось інтерпретувати?

Сцена без куліс і без людей. Лише повноліття приводить сюди дітей і… На сцені нічого. Власне, люди ще досі точно не знають, що це. Це чорне коло, яке при загадкових обставинах давно з'явилось в центрі площі. Діаметр ‒ метрів з двадцять. Висота від площі ‒ метр і шістдесят сантиметрів. Краї ‒ похилі, общерблені, немов камінь, який ще не встиг повністю згладитись водою. Поверхня м'яка і тверда на дотик, викликає асоціації з гарним килимом. Завжди холоднуватий і ніяк не пахне.