Розділ 8: "Сутність інформацій"

Попри незадовільний стан свого тіла й психіки, я спав доволі добре, майже ні про що не думаючи й не вигадуючи зайвого. Прокинувся за годину до перших занять. Я піднявся з ліжка швидше, ніж завжди й став у кутку своєї кімнати, немов бачив її вперше. Збігали хвилини, а я все намагався розтлумачити вчорашні події. Ранкове світло ще не встигло дістатись до мого широкого вікна й кімната мерехтіла залишками ночі. Береза і сосна за вікном колихали свої віхи, розкладаючи для моїх очей світло вуличних ліхтарів. Тиша.

Я почав ходити по кімнаті, аби краще прокинутись і відчути, що я ще живий, що моя кімната ‒ ще реальна. Здається, що навіть запах, завжди для мене нейтральний, тепер змінився й моя кімната пахла згадкою про тінь, яка тут побувала. Нарешті, з кухні, через коридор, до мене долинули запахи сніданку. Голод додав мені сили не загубитись серед інших, зовсім не таких конкретних, відчуттів. Також мене тепер не хвилювали “звичайні справи смертних”, такі як чергові проблеми з навчанням, чи кількість друзів, або думка інших про мене, чи ще якісь змарнілі дрібниці. Усе це зникло, залишаючи мене сама на сам з… згадкою про Василя Голованя. За цим ім'ям, і тим, що я мусив зробити, аби роздобути “сік правди”, стояла порожнеча інших істин, які спотворювали звичний для мене плин життя. Чи може навпаки: прикрашали, бо є правдою, а не тією машкарою, яку я до тепер знав?

Мої роздуми закінчились разом з тим, як я вийшов з кімнати. Модуль моєї поведінки змінився при відчутті близькості з іншими людьми ‒ думаєш зовсім про інше, ніж потрібно. Люди нас знищують і нас воскрешають. Тільки я не знав, де мої кати, а де ангели. Імовірно це одні й ті ж самі істоти. Я стояв у дверях кухні й дивився на своїх батьків, які сиділи один навпроти одного за освітленим ранковим сонцем столом. Вони їли яєшню з овочами та ковбасою. Запах п'янив мої ніздрі і я мовчки приєднався до них. Вони перезирнулись між собою тим батьківським тоном, який сповіщав дитині про її не надто ґречне відношення до світу. 

‒ Доброго ранку, ‒ без ентузіазму відказав я, не відриваючи очей від тарілки. 

‒ Доброго, ‒ по ранковому сказали вони водночас.

Якусь хвилю кухню заполонив дзенькіт вилок об тарілки й німе пережовування ще ненароджених курчат. Ліниві ранкові тіла мінились на слабкому сонці й сповнювались силою, переробленою енергією інших живих організмів. Ідеальні хижаки, покриті ранковою хіттю і золотом єдиного джерела нашого життя. Машинерія нескінченного вбивства. 

‒ То як пройшов вчорашній вечір? ‒ питає батько й спокійно дивиться на мене.

‒ О, ‒ відкладаючи вилку, дивуюся я, ‒ доволі добре. 

Брехня розливається кімнатою, немов вода порожниною з меншим тиском. Мене раптом тіпнуло і я запитав у нього:

‒ Тату, якщо існують живі тіні людських життів, то чому люди хочуть від них позбавитись? 

Мною досі керувала єдина дитяча залежність ‒ що батьки мають відповіді на всі запитання. Але зараз моя віра повністю випарувалась, коли я побачив єдину зміну на обличчі батька: його маленьке напруження, яке тут же покрилось личиною добропристойності в якій мене викохали, як порядного оратора, визволителя суспільства від лихих думок. Де й поділось все моє дитинство ‒ як дим, що здимів у царство тіней і зарився у своїй внутрішній імперії, подібно до мишей-гігантів. 

‒ Я не спеціаліст у цій царині, сину, ‒ починає батько впевненим тоном, ‒ але дещо таки знаю. Розумієш не так давно люди ‒ навіть я! ‒ втямили, що тіні ‒ це щось страшне, незглибима потвора, що завжди тягнеться за всіма речами у світі. Це вже не просто фізична властивість. Це щось набагато більше. Набагато могутніше. Оглядаєшся, а вона завжди там. Або йде поперед тебе, чи збоку. Вона всюди, її не може не бути, навіть якщо ми її не бачимо. Ти б хотів, аби такий друг, якого ти не вибираєш, незмінно слідкував за тобою все твоє життя? Повторював усі рухи, слідкував й спотворював те, чим ти є насправді, ставав твоєю проєкцією у фізичному світі? “Лише бліда тінь”. Це багато про що говорить. Нам дуже пощастило з чорною сценою й тим, що ми можемо від цього звільнитись. Відсутність від тіней ‒ це свобода. 

Я настільки уважно слухав батька, що хотів кричати, хотів розідрати його і цю кімнату на маленькі шматки своїм натренованим голосом. Хотів знищити будь-яку згадку про ці слова й слова, які я так солодко казав людям. Яка це все брехня! Що цей старий брехун заборгував тіням? Я не вірив уже ні в що й у той момент моя віра у невір'я лише кріпнула. Мати слухала все з таким самим захопленням, як і завжди. Батько був її богом. Коли я познайомився з Євгенією, то почав краще зауважувати деякі речі. Наприклад, незвичну усмішку матері, яку я до того трактував неправильно, а тепер чітко вбачав у ній хіть і задоволення. 

‒ То, ти дізнався чому? ‒ питає батько, піднімаючи брови й опускаючи підборіддя. 

‒ Цілком, ‒ я посміхнувся точно так само, як мене вчили посміхатись людям, яких я дурив своїми солоденькими казочками й здається батько це помітив. ‒ Тату, а хто такий Василь Головань?

‒ А нащо він тобі? ‒ питає батько, добре ховаючи усього себе у свій кокон.

‒ Чув учора про нього й стало цікаво хто він такий, ‒ відповідаю я, беручись за чашку з чаєм та підсовуючи до себе скляну підставку з печивом. 

‒ Є такий чоловік, ‒ каже батько, пильно дивлячись на мене, я незграбно жую печиво й ліниво попиваю чай. ‒ Трохи дивний, але працьовитий. Він стоїть вище мене. Колись склав тобі одну промову. Заправляє “Культурною спадщиною”. Знаєш що це? 

‒ Щось чув, ‒ недбало кажу я. 

‒ Він створює благодійні концерти, забезпечує місто культурними цінностями, впровадить їх у ширші кола людей. Доволі клопітка робота. Мусить бути водночас у різних місцях, багато спілкуватись, розв'язувати організаційні питання, брати відповідальність й таке інше. Дехто його недолюблює, бо бачте він наклав на культуру свою “жирну лапу” й вирішує кому жити, а кому ні. Але то все маячня, він залюбки підтримує новачків, аби вони створювали якісний продукт.