Розділ 9: Василь Головань

Василь Головань ‒ культурний діяч, пожирач душ, дебелий біловолосий жінкоспокусник ‒ посеред білого дня майже у центрі міста умілими жестами заохотив гарну даму сісти з ним до чорного автомобіля. Ми з Євгенією ‒ шанувальники докопатися до істини ‒ тут же віднайшли таксі й наказали водієві рухатись слідом. Свіжий простір осіннього передобіддя зачинився за нами коричневими дверима й нам у носа стукнув запах цигаркового диму, який відразу наштовхнув Євгенію на кілька зауважень щодо неблагонадійності водія, на що той ніяк не відреагував, окрім, як спитав куди нас везти. 

‒ За отим чорним джипом, ‒ відповів я і тицьнув йому на автівку за три машини від нас, яка вже набирала швидкість.

Заревів двигун і ми рушили по вузькій вулиці, випробовуючи асфальт своїми параноїдальними думками. Наскільки дивними можуть здаватись людські думки у момент погоні ‒ розпростерта перед очима вічність. Сама воля передає свої лаври несвідомому руху за ціллю. У глобальному плані: ми їхали за машиною на таксі у місті; а на мікрорівні, у моїх думках: я виявляв щонайменші думки й знищував їх переживаннями, що ціль буде недосяжна й увесь план з викриття злочинця провалиться. Тому мої очі невідривно стежили за чорним джипом, достоту, як бджола, якій впала в око гарна квітка. Перифронтальним зором, мабуть, все ще заохоченим базовими людськими інстинктами, я спостерігав за Євгенією, яка обурливо вертіла носом від неприємного запаху в салоні й менш завзято ніж я стежила за ціллю нашої погоні. 

Лобове скло розігрувало спектакль людського міста зі всіма своїми погонами й звитягами, які різнобарвною пеленою обтікали нашу видимість. Здавалось, що наша машина ‒ саме горло пилотяга, який втягує всю реальність в одну точку, а Василь Головань, десь трохи попереду, лише маленька недолуга деталь слабкого, ще не втягненого світу. Водій щось бурчав, грізно дивлячись на дорожні машини. Наша відстань до цілі скоротилась і ми їхали точно за чорним джипом. Ми в'їжджали у жилі райони ‒ немов утрапили в сіре задзеркалля нашого світу. Повсюдні бетонні забудови, що стеляться у небеса й дешеві машини, що скатертиною укривають землю. Людей мало й рух на дорозі теж меншає. Скелі будівель, між якими ми їдемо, поволі меншають і місто у його первісному значенні закінчується, залишаючи замість себе ріденькі будівлі, що радже схоже на сільську місцевість з грядками при хатах.

Сонце за містом світило сильніше й дерева здавались зеленішими, а дорога більш приємною ‒ радше тому, що тут вона рідко коли звертала й схоже вкрай точно характеризувала чудну самотню людську долю. Ми з Євгенією почали впадати у стан напівсну. Сонце, відбиваючись від дороги, осявало наш салон, створюючи невибагливу фігуру мріянь, немов ми плинули крізь довгий-довгий тунель лише своєю силою думки. Дерева обабіч дороги зеленою плямою розтікались на всі усюди, лише далекі хатки селищ сповіщали нам свою самотню пісню живого життя. Мотор перестав гудіти й стукіт коліс об погану дорогу та шум авто монотонно укладався своєю безвідмовною свідомістю, несучи нас куди заманеться. Водій засміявся, оглядаючись до нас, його усмішка нагадувала нервовий тик людини, яка знову втрапила в ненависну йому пастку.

‒ Щасти! ‒ вигукнув він.

Потім відкрив двері й вистрибнув з машини, вочевидь, він це робив не вперше. У мене дуже боліла голова, а Євгенія потяглася до руля машини, аби ми не з'їхали з дороги. Вона щось говорила до мене, а я, нічого не слухаючи, відкрив дверці й сказав їй, аби вона теж стрибала, бо в мене були погані передчуття щодо нашого автомобіля. Вона послухалась мене, нажахано зиркнувши від руля, який я перехопив. Дівчина відкрила дверці й незграбно шубовснула назовні, немов неокріпше дитинча. Я з переляком спостерігав, як вона покотилась дорогою, а потім і сам швидко повторив за нею. Я добряче забився плечем і ногою об асфальт і наковтався пилюки, поки врешті не зупинився десь не обочині.

Мене розбудив запах трави, що налипла мені на одну сторону обличчя і я, думаючи про Євгенію, швидко встав. Я ще погано бачив і боліла голова, але йшов я доволі впевнено ‒ попри пошкоджене плече і ногу, в цілому я не надто втратив у функціонуванні. Я помітив дівчину здалеку, вона також лежала на обочині. Здається, вона теж помітила мене й навіть спробувала посміхнутись. Її одяг забруднився з усіх боків, а у чорне волосся заплуталось жовте й багряне листя. Я швидко дістався до неї й присів навколінці. Вона спокійно мене розглядала, ніби я був лікарем, а вона добросовісною пацієнткою на огляді. Її голова піддалась моїм руками і я, ретельно все оглянувши, сказав:

‒ Все добре, навіть крові нема. 

‒ Угу, ‒ відказала Євгенія. ‒ Але все болить. Я тебе приб'ю, Олександре. 

‒ Вибач, ‒ сказав я й спробував допомогти їй встати, що в неї вийшло доволі непогано. 

Ми обтрусились від пилюки й сперлись руками один на одного, хоч у цьому не було великої потреби, радше це відбувалось зі страху. Наш погляд уперед за ціллю нашої погоні, що вже давно зникла з обрію, перекинувся на навколишню природу. Дерева не ворушились, а дорога, здається, блищала занадто сильно. Пізніше, ми помітили, що на дерева, немов хто пролив бетон, чи віск, чи якусь таку речовину, від чого вони стали незрозумілої консистенції. Врешті, ми відвернулись від цього й озирнулись навкруги. Не було зрозуміло, де дівся наш водій і наше авто. Навкруги ріденький ліс, вдалечині під сонцем сяє місто до якого звивається дорога. 

‒ Ти думаєш, що він це все підлаштував? ‒ питає Євгенія, оглядаючи своє місце падіння з певною підозрою й огидою. 

‒ Я вже не знаю, що думати, ‒ чесно відповідаю я. ‒ Але ми мусимо пройти вперед, бо Головань так задумав. Так, ‒ випередивши дівчину, мій голос лунав переконливо, навіть для мене, ‒ це дивно, але тут принаймні немає людей. Це не місто, тут відкрите поле і я зможу до нього наблизитись та наказати йти зі мною. 

‒ В сенсі? ‒ здивувалась дівчина.

‒ Я думав, ти вже зрозуміла це. Я можу нашіптувати людям й вони будуть слухатись. Мабуть, з вами тоді біля чорного провулку вийшло.