Розділ 10: Угода

У мене перед очима крутилась чорна земля й картонні, колись живі, люди, яких понаставили навкруг. Біля мене Василь Головань у діловому амплуа та його водій, що тримає середньовічного меча у правій руці й хижо спостерігає за мною. Трохи далі, у будинку, при самому вході, ховається Євгенія з дерев'яною палицею в руці й визирає нашу процесію. Листопадове сонце майже дісталось піку й у куртці, за відсутності вітру, ставало жарко. Мені в носа бив огидний запах “людського картону”. 

‒ Добре. Я послухаю твою пропозицію, ‒ кажу я глухим голосом до Голованя й стискаю свою палицю. 

‒ Оце вже діло! ‒ зрадів чоловік й хвацько кивнув на мене, а потім на автомобіль біля будинку з живих-картонних людей. ‒ Проїдемось?

‒ Ні! ‒ відразу випалив я, розуміючи, що тоді, без Євгенії, у мене не буде вибору і я не зможу контролювати ситуацію. ‒ Говоримо тут і зараз. 

‒ Он як, ‒ сказав Головань й посерйознішав. ‒ Що ж добре. Бачиш, тут така ситуація… Один дуже важливий компонент, з поміччю якого я можу творити й захищатися від ворогів, чомусь став мені недоступний. Розумієш, на нас, людей, точать зуб усі інші істоти, а ще ж і не татуйовані, а нам же треба тримати їх при нас, у цивілізації, інакше буде хаос ‒ це усім відомо. Але вони примудрились захопити дуже важливу точку з цим важливим для людей компонентом. Тепер ми навіть не можемо бути певні, чи стражі триматимуть нашу сторону, якщо ми не будемо постачати їм цей компонент, розумієш? Це рейдерство ворожих сил може вкрай погано для нас закінчитись. І нам потрібна саме твоя допомога. 

‒ Нам? ‒ вискалився я. ‒ А може тобі? Не вистачає сили перетворювати людей на картон? 

‒ І це також, ‒ посміхнувся Головань. ‒ Ти просто ще дуже юний аби зрозуміти всі тонкощі функціонування соціуму й моє мистецтво, як важливу його компоненту. Я знаю, що ти теж уже спробував те, про що я говорю. Тобі не треба роз'ясняти властивості даного напою. 

‒ Себто? ‒ я вдав здивованого, аби почути його версію “чудо-соку”. 

‒ Астору, ‒ відказав Головань, підозріло дивлячись на мене. ‒ Кілька крапель ‒ і маєш зовсім інше життя. Та це не так важливо, термінологію й практичну частину тобі знати не важливо, ‒ махнув рукою Головань. ‒ Головне, що я маю завдання, не таке вже й важке, але важливе. Виконавши його, отримаєш також свою дозу й використаєш у своїх цілях. Усе чесно й прозоро.

Якусь хвилю ми мовчали й дивились один на одного. Астору? ‒ питав я сам себе. То ось що мені підсипав “колись Роман” у сік. Хоч від того, що у цього з'явилась назва й дійсно не багато що змінюється. 

‒ Я знаю, що ти вже куштував Астору, ‒ зрештою порушив тишу Головань. ‒ Це видно. З усього видно. Мало хто куштував його і це виділяє людей. Зовсім по іншому дивляться на життя. Ніби у них шило в одному місце починає так свербіти, що не дає їм ніякої змоги сидіти на місці й задовольнятись тим, що дає світ. Вони хочуть змін, хочуть творити, перестають бути пасивними, шукають відповідей на всі питання, а їхні очі горять. Можна сказати жорстоко: хто не куштував Астору ‒ вважай і не жив. То що скажеш? Працюємо? 

Переді мною розпростерлось картонне поле й люди. Синє небо давало мені змогу відчувати себе найнеспокійнішим чином ‒ там в далині космосу безмежні сили могли будь-якої миті знищити землю, а тут якась крапля якоїсь речовини могла змінити мою свідомість. В той момент я відчув, що моє тіло й мозок ‒ пасивний придаток до вічно змінюваної різними триклятими нашаруваннями свідомості, що немов планета у вічному космосі незрозуміло як виникла й незрозуміло куди летить і може загинуть у будь-який момент від астероїда, змінившись на щось інше. Моя безпорадність урвалась поглядом на Євгенію ‒ її розчервоніле від напруги личко, яке так забавляло мене до того, як я випив Астору, викликало в мені почуття теплоти й вдячності. Я не можу повірити, що то була омана. 

‒ Добре, ‒ я уважно стежив за Голованем, ‒ кажи, що треба робити і я подивлюсь, чи ти заслуговуєш, аби тобі допомогли. 

Він якось косо посміхнувся, а потім взагалі засміявся, та так, що аж водієві стало смішно. Поки вони раділи, Євгенія непомітно підкралась майже впритул до них і стояла за картонною повної жінкою, що соромливо опустила вуста до землі. Я одійшов трохи назад, аби у Голованя та водія не було шансів помітити дівчину. 

‒ Точно на мене схожий, ‒ відказав радо Головань, а потім його усміх поволі зник. ‒ Отже. Ти, через юність, мабуть, не знаєш, як тяжко людям утримувати порядок в місті та країні. Військові часто не ладять між собою, а взагалі кожен хоче мати власну вигоду, хоч якусь. Тому між різними групами у ланцюгу взаємодії нашого захисту подеколи виникають перебої, або ж взагалі люди переходять на ворожий бік. Не питай чим вони спокушені, бо все одно не зрозумієш. 

‒ Давай до діла! ‒ випалив я, помітивши, що водій, підозріло оглянувся до повної жінки за якою стояла Євгенія. 

‒ Діловий який! ‒ театрально примирливим голосом сказав Головань, жестами рук заспокоюючи мене. ‒ Добре. От, що я хочу. Ти маєш перевірити одну людину. Точніше: ми вдвох її перевіримо за допомогою твого дару голосу…

‒ Звідки ти знаєш! ‒ вигукнув я агресивно, аби відвернути їхню увагу; хоч цього разу, мені дійсно було цікаво, як він знав про мою властивість голосу; мабуть, він має якихось шпигунів, може того таксиста, чи навіть університетську медсестру. 

‒ Це немає значення, ‒ спокійно піднявши брови відказав Головань, а потім знову став діловий. ‒ Чоловік, до якого ми поїдемо, живе по той бік міста й очолює створену мною групу боротьби з різними шкідниками. Ми займаємось у першу чергу гігантськими мишами. Але й інші свідомі звірі, яких наплодив Сааг теж дають про себе знати. Він спеціалізується на Астору й постачає її солдатам. Так, ‒ випереджає він мій крик, ‒ це ціла військова система. Простим людям ні до чого їх знати. Вони й самі то в неї інтегровані посередництвом дитячих і суспільних казок про добро та зло й залюбки нищать інакших від них, як тільки-но де їх зустрінуть. Еге ж? ‒ у його усмішці я побачив усмішку моїх ровесників, які вбили не татуйовану на повноліття Івана. ‒ Ми лише цим займаємось серйозніше. Виявляємо глибші проблеми. То їдемо?