Розділ 11: У дорозі

‒ Ми дещо забули, ‒ сказав я, глянувши на Євгенію. ‒ Там жінка всередині! 

Ми перелякались від того, що ледве не забули про ту бідолашну приковану до підлоги у будинку з картонних людей. Повискакувавши з машини, ми швидко дістались до будинку й стали перед нею, не знаючи, що робити. Вона з недовірою на нас дивилась.

‒ Де Василь? ‒ вимогливо сказала жінка у гарній сукні з картонними ногами, які “приросли” до підлоги. ‒ Що ви з ним зробили, малі негідники?!

‒ Він вас у картон хотів перетворити! ‒ вигукнула невдоволено Євгенія й зробила крок до жінки так само розлютившись як і вона. ‒ Ми вас витягнемо звідси. 

‒ Де він? Де він? Де він? ‒ репетувала жінка, борсаючись своїм тілом. 

Євгенія зробила крок назад і з огидою подивилась на у, котру ми хотіли врятувати. 

‒ Ви хочете померти? ‒ спитала дівчина з відразою.

‒ Померти? ‒ чудно усміхаючись, спитала жінка. ‒ Та він хотів дати мені життя! Ха-ха-ха!

Я, зрозумівши, що не хочу встрявати у цю розмову, підійшов до ніг самогубці й подивився на її стопи й гомілки, а потім доторкнувся їх рукою ‒ чистий картон форми туфельок та шкіри, який плавно переходив у живу теплу плоть.

‒ Не чіпай мене! ‒ закричала жінка. ‒ Збоченець! 

Я відійшов від неї й ми якусь хвилю дивились на її божевільні очі й слухали шквальну лайку. Я підійшов до Євгенії й прошепотів:

‒ Навіть, якби ми й хотіли її визволити, то я й гадки не маю як! Відрізати їй ноги чи що? Там картон, чистий картон!

Ми дивились один на одного на фоні криків жінки й розуміли, що не можемо нічого зробити. Врешті, ми щось пробурчали на прощання й покинули будинок з картонних людей під крики шаленої жінки: “Котіться звідси!” й таке інше. До авто ми йшли повільно й кожен дивився в землю про щось думаючи. 

Ми покидали картонну місцину у гидкому поспіху, аби якомога швидше виїхати у живу природу й знову відчути реальний світ на дотик. Ми намагались не дивитись через вікна по сторонах, спочатку на картонну пшеницю, а потім на дерева ‒ це викликало дивний страх. Василь Головань на задньому сидінні все ще був статуєю сповненою жаху й ми також не намагались озиратись назад. Коли ми виїхали звідти, то Євгенія навіть попросила зупинити машину. Вона вийшла, а я за нею, трохи не зрозумівши, що вона хоче. 

‒ Господи, ‒ шепотіла вона, присівши й мацаючи траву руками, а потім обернулась до мене, ‒ це не картон.

‒ Це не картон, ‒ я, як міг, посміхнувся їй.

‒ Знаєш, там, поки я дивилась, як він тобі все розповідає, час немов загус. Я притиснулась до стінки з картонних людей. Фу, це так гидко. Тут трава, зелена, холодна та жива. Он дерева, які нарешті правильно ворушаться на вітрі, так як треба, як задумано. І.. ‒ вона трохи засоромлено підняла брови, ‒ мені треба попісяти. 

‒ О, ‒ мене ніби спустили з небес на землю і я оторопіло дивився на її звеселіле від погляду лице.

‒ Я швидко, ‒ вона посміхнулась і спустилась від дороги в ліс. 

Я дивився за нею й мій сечовий міхур теж нагадав про свої потреби. Я зійшов слідом, але повернув у інший бік. Навколо шуміли та скрипіли дерева, а під ногами земля, усіяна листям та гілочками, правдоподібно вгиналась від моїх стоп. Пахло лісом та сонячним днем. Ми поробили свої справи й вернулись до чорного, вкраденого нами для певних цілей, джипу.

‒ Треба його спитати, де той живе, ‒ сказав я й відкрив задні дверцята. 

‒ Добре, ‒ якось відсторонено сказала Євгенія, стоячи позаду мене.

Я дивився на покручене моїми словами тіло Голованя й застиг, здається, так само як і він. Наслідки моїх слів покрученим тілом іншої людини змушували мене боятись моєї сили, приблизно так само, як дитина, що з усієї сили кинула камінь у якесь вікно, а тепер стоїть і злякано розглядає уламки скла. Раптом, я відчув жіночу руку в себе на плечі. Обернувшись, я побачив співчутливе лице Євгенії й став над обличчям нашого заручника. 

Я прямо спитав, де живе Тарас Держинець. Скам'яніле обличчя ніяк не відреагувало і я нахилився нижче, та спитав шепотом. Очі Голованя намокли й він нажахано кілька секунд дивився на мене. Я прошепотів питання ще раз і його рот почав дуже повільно промовляти дорогу до адресата. Коли він закінчив, я встиг побачити, якусь божевільну посмішку в його очах, яка мілісекундною реакцією відбилась кутиками рота. По тому Головань закляк.

‒ Здається, я зрозумів куди їхати, ‒ сказав я Євгенії.

‒ Добре, ‒ прошепотіла вона, все ще тримаючи руку на моєму плечі. ‒ Добре.

Ми всілись на передні сидіння, ще раз перезирнулись між собою й тілом позаду, та рушили. Дорога почала набирати природних барв та знайомих видів. По краях виднілись сільські домівки за неозорими полями й рідкі дерева, що то тут то там ледве втримували свої останні помаранчеві листки. Я їхав повільно, аби не наробити дурниць. 

‒ Якось дивно, ‒ почала Євгенія, озираючись назад. ‒ Ми наче цією дорогою вже їздили, але картонного маєтку й місцевості ніколи не бачили.

‒ Атож, ‒ докинув я, не відриваючись від кермування. ‒ Може…

‒ Через Астору? ‒ перебила мене дівчина й поглянула мені в очі. ‒ Тобто ми її, тобто його, вже куштували й от тепер можемо бачити те місце. Щось начебто схоже на ту нору гігантських мишей, куди ти втрапив бозна-як. І от тепер і ця картонна мерзота відкрилась нашому зору.

‒ Або, ‒ сказав я, крадькома глянувши на Євгенію, ‒ або хтось добре знає, що я буду робити далі. Ніби, як “колись Роман”. От як він знав, що я зайду до Мельта? 

Ми під'їжджали ближче до міста й будиночків навколо ставало більше. У далині виднілись щільні забудови, що сяяли на обідньому сонці листопада. 

‒ Я думаю, що це неважливо, ‒ раптом дівчина змінилась й махнула рукою. ‒ Зараз головне дістати Астору й дати якомога більшій кількості людей. Ми мусимо їм показати, що Сааг ‒ то помилка в їхній голові. Як було з нами.

‒ Але нам треба бути обережними, ‒ зауважив я. ‒ Ти ж чула, як Головань казав, що чудо-сік не кожному по зубах?