Розділ 12: Наляканий юнак

Поки ми наближались до лісу, на який нам вказав Василь Головань, мої очі нічого іншого крім нього не бачили, а Євгенія часто озиралась назад: на швидку руку запам'ятовувала шлях назад. Я доволі незграбно вів машину по нерівній ґрунтовій дорозі й нас постійно трясло, але я на те не зважав, бо в мене перед очима постійно висів образ батька, який бере чужу тінь руками й, поки я сплю, запихає її мені в горло. Можливо десь у глибині душі, там де інстинктивна злість та гордість не має влади, я досі намагався зрозуміти навіщо він так робив, шукав будь-якої зачіпки, аби його жахливі дії мали хоч якусь основу, або більше: може те, що Головань наговорив про мого батька, відверта брехня, аби мною маніпулювати. 

Ліс усе наближався й дерева почали дуже швидко збільшуватись, аж поки не постали перед нами у повен ріст і я зупинив машину. Дорога вела далі у глиб, звиваючись поміж деревами. Я задумався. 

‒ Це точно те місце? ‒ спитала Євгенія, розглядаючи ліс на всі боки. 

‒ Точно, ‒ кажу я й заводжу машину. 

Ми повільно їдемо крізь ліс й дерева минають наші вікна й розпливаються в густій незрозумілості освітленого простору. Видно, що по цій дорозі їздили часто. Поле позад нас зникло з видимості, як і арка в'їзду. Раптом в далині серед дерев заворушилась якась фігура. 

‒ Людина! ‒ вигукнула Євгенія, прикипівши до неї поглядом. 

Я повільно їхав далі, наближаючись до фігурки, що все росла між деревами. Здається, вона сховалась за товстим стовбуром й налякано виглядала нас. На ній була зелена шапка, куртка та штани. Ми під'їхали майже впритул й зупинились. Це був юнак приблизно мого віку, може старший на кілька років, бо в нього не було тіні. Він виглядав нас із-за дерева, яке обійняв обома руками, немов дитина іграшку перед сном. Обличчя в тіні дерева виказувало здивування й деякий переляк. Ми повільно вийшли з машини й з деяким острахом дивились на нього. Між нами було метрів п'ять. Євгенія обійшла машину й стала біля мене з деяким материнським співчуттям дивлячись на хлопця. Той був наляканий, а його очі дивились кудись у низ і поза нас, немов намагався утямити чого це у нас є тіні. 

‒ Ми тебе не скривдимо! ‒ по волі сказала Євгенія, не стримавши емоційний порив; я інстинктивно виставив поперед неї руку, якою зупиняв її мимовільний рух зближення. 

Юнак помітно тремтів й знічено роззирнувся по сторонах. 

‒ Як тебе звати? ‒ ніби звертаючись до дитини, продовжила дівчина. 

Він дивився їй у вічі, а не на тінь й повільно сказав:

‒ Я не знаю. 

Я перезирнувся з розгубленою Євгенією. 

‒ Слухай, ‒ почав я повільно, слідуючи інтуїції, ‒ ми тобі не зашкодимо й у нас є тіні. 

‒ Це добре! ‒ раптом вигукнув він і на його обличчі спалахнула й миттєво згасла щаслива усмішка; він нервово й швидко продовжив. ‒ Я давно не бачив тіней від людей. Я не можу бачити їх без тіней.

Він так само раптово урвав свою думку й опустив голову після того, як його рот вимовив слово “тіней”. Він ніби засоромився цього. Я почав про дещо здогадуватись, а Євгенія все ще хотіла підійти до нього, але моя рука стримувала її порив й вона хоч і злилась, але розуміла це. 

‒ У нас є тіні й ми тебе не скривдимо, ‒ казав я, намагаючись його задобрити. ‒ Ти можеш нам довіритись. Якщо розкажеш нам, що ти тут робиш, то ми тобі допоможемо. Ми знаємо як. 

‒ Навряд! ‒ вигукнув він й знову миттєво знітився, дивлячись униз, здається на тінь дебелого дерева за яким він ховався; він ніжно погладжував кору рукою й це його заспокоювало; іншу руку юнак сховав до кишені куртки. 

‒ Я можу вивезти тебе звідси, де тобі не треба буде боятись, ‒ говорив я. ‒ Ти ж не хочеш боятись? 

‒ Не знаю, ‒ відказав хлопець, розглядаючи тінь на землі. ‒ Але я не боюсь! Це просто… Ви не розумієте. Ніхто не розуміє. Ви не бачите того, що бачу я!

‒ Я бачу лише, що ти боїшся і тремтиш, а цього відчувати ніхто не хоче. 

‒ Ти брешеш! ‒ вигукнув хлопець, різко глянувши на мене розлюченими очима. ‒ Хто тобі таке сказав? Може людина має відчувати страх і тремтіння, може так і треба, може це і є життя!

‒ Тобі подобається твоє життя? ‒ питає лагідно Євгенія, помічаючи кожну моторошну рисочку на спотвореному жахом обличчі юнака.

‒ Я не знаю! ‒ твердо відповів хлопець. ‒ А хто може таке знати?

‒ Людина, яка не боїться, ‒ відказав я й ритмом свого голосу зрозумівши власну силу. 

‒ То мара! ‒ заперечив хлопець, відірвавши руку від кори й махнувши нею.

‒ Добре, ‒ сказав я спокійно. ‒ Це не так важливо, правда ж? Нам цікавіше знати, що ти тут робиш, це могло б допомогти нам з дечим. 

Юнак уже відійшов від дерева й стояв у тіні з похнюпленою головою й обм'яклим тілом. Його очі бігали по землі, розглядаючи тіні від дерев.

‒ Як я можу вам вірити? ‒ сказав він спокійно й ніби зі зреченням. 

‒ Ніяк, ‒ відказала Євгенія також ніби падаючи перед самим фактом недовіри між людьми. ‒ Але… ‒ вона зиркнула на мене й вернулась до хлопця. ‒ Ми можемо тобі дещо показати й ти вирішиш, чи наша мета благородна й достойна твоєї допомоги. Ти ж любиш людей? Хочеш їм помагати? 

‒ Я помагаю, ‒ вирвалось в юнака й він знову засоромлено втягнув шию в куртку. 

Мої здогадки все більше прояснювались і я, поки хлопець не бачив нічого крім тіні від дерева під ногами, повернув Євгенію до себе й прошепотів їй на вухо:

‒ Я думаю, що це учень добувача. Чуйка. 

Вона довірливо подивилась на мене й легенько кивнула.

‒ Мусиш, ‒ почала вона, ‒ наказати Голованю розповісти хлопцю про те, як той убивав людей. Може тоді він зізнається. Бо… ти ж бачиш який він? Він дуже й дуже наляканий з ним щось тут роблять.

‒ Я теж не вірю у збіги, ‒ відказав я й вернувся до хлопця, вигадавши коротший шлях.

‒ Ти ж тут не один? ‒ питаю я дещо суворо, надіючись, що він сором'язливо відповість. 

Хлопець налякано дивився на мене й не знав, що відповісти. 

‒ Я знаю, що тут не далеко живе один чоловік. Він добуває Астору й мені здається, що ти його помічник.