Розділ 13: На шляху до Астору

Підібравши переляканого юнака, який згодився нам допомогти, й навіть після цього значно змужнів, ми рухались лісовою дорогою на краденому чорному джипові. Повільна хода й гул мотора заважав слухати шепіт лісу й ми, особливо ж наш поводир, що сидів на передньому сидінні, дещо втрачали в орієнтуванні. 

‒ Я ніколи не їздив тут на машині, ‒ зізнався хлопець з тривогою оглядаючи ліс крізь лобове світле скло й затемнене на дверцятах. ‒ Усе ніби інше. 

Ми з Євгенією підтакнули йому, не знаючи, що ще можна додати до його суджень. Здавалось, що ліс не змінюється: все ті ж самі осики та берези, що сірими та білими стовбурами мінились на коричневому загальному тлі опалого листя, або зів'ялого на гілках. Глибше в ліс більшало різних кущів і високих трав, але перехід був настільки плавний, що око дуже швидко звикало й не помічало зміни. Над нами у невеличкому прорізі дороги у свою глиб манило синє небо, а сонце світло позаду зліва. 

Ми повільно їхали близько десяти хвилин, поки вдалині перед нами із-за дерев не почала з'являтись дерев'яна хатка. Здається, вона виросла з поміж дерев, немов велетенська шпаківня. Будова ймовірно мала два поверхи, адже тягнулась вверх метрів на шість точно, і чим ближче ми під'їжджали, тим виразнішою ставала лісова вежа. Із сонячного боку в будинок вріс старезний дуб, віхи якого зрослись зі стіною й дахом так, що неможливо розібрати де живе дерево, а де творіння рук людських. У тіні з-під фундаменту росли кущі глоду, який, очевидно, жильці не куштували, бо маленькі червоні плоди виокремлювались у тіні, немов зірки на нічному небі. Дорога все ще звивалась і кожен поворот відкривав на хатку якийсь новий вид.

‒ Тінь.. ‒ бурчала Євгенія із заднього сидіння, взявшись одною рукою за моє водійське сидіння, а іншою за руку на важелі передач. ‒ Вона ніби змінюється за кожним просвітом між деревами. Бачиш? 

Я уважно дивився на хатинку. Дійсно, після кожного стовбура, який відділяв наш погляд на споруду, її тінь змінювалась. Я дещо повернув вліво голову й подивився на сонце. 

‒ Глянь! ‒ прошепотів з переляку Євгенії й та теж викрутила голову до сонця.

За кожними віхами дерев, укритими зів'ялим листям на тлі синього неба, сонце то зникало, то з'являлось. Я почав їхати дуже повільно, коли помітив, що тінь від автомобіля також змінюється. Чим повільніше їхав, тим плавніше були ці переходи. Євгенія дивилась на дерева, які теж змінювались під впливом сонця, що невловимо з'являлось на небі у різних точках й змінювало видимість навкруги. Ми подивились на нашого помічника, а той спокійно стежив за хатинкою спереду й здається обдумував план дій. Ми зрозуміли, що питати що-небудь немає сенсу. 

Перед нами ліс і дорога миготливо змінювались. Останні кількадесят метрів я їхав зі швидкістю пішохода, аби ненароком, серед безлічі світлотіней, не наробити дурниць з кермуванням. Ми зупинились біля хатинки. Наш провідник пішов до дверей внизу хатки. Четверо дерев'яних вікон, по два на поверх, віддзеркалювали нам химерність лісу. Ми з Євгенією стояли й не ворушились, аби хоч на секунду зупинити зміну сонця, й дивились, як юнак заходить у будівлю. Зараз сонце світило майже на заході й ми зі здивуванням дивились за своїми довгими тінями, які падали на хатинку. Ми ступили кілька кроків вперед і сонце повисло в нас над головою. Ще кілька й постало на сході. Ми йшли до будівлі вкрай повільно й намагались не дивитись навкруги, бо там у лісі тіні схрещувались тисячами варіацій утворюючи, то вечір, то день, то ранок, то все разом. 

Поки ми намагались, у первісному інстинкті відкривача, дістатись до незвіданого, підібраний нами юнак уже вийшов назад з будівлі.

‒ Учителя немає, ‒ сповістив хлопець трохи з тривогою й ми побачили на його обличчі дорослі, навіть батьківські риси турботи. ‒ Ходімо.

Він пішов у ліс, здається зовсім не помічаючи, що сонце з кожним кроком стрибає по небу, утворюючи вкрай непривітне для очей освітлення. Ми намагались не відставати й допомагали собі, мружачись та прикриваючи кругозір долонями. Відійшовши від хатинки, ми з Євгенією втратили будь-який орієнтир, крім нашого проводиря попереду. Ми взялись за руки і йшли доволі повільно, що помітив юнак, коли вкотре обернувся до нас. Він став йти повільніше й згодом сказав:

‒ Він має бути десь у лісі.

Серед дерев, кущів, опалих гілок та листя ми не бачили жодної стежки, що викликало деякий скепсис. Ми міцно стискали долоні один одного, а мерехтіння сонця поволі менше завдавало клопоту очам. Звикали йти слідом й навіть кидати погляд на безкраї простори лісу, що вічно змінювався своїми тінями.

‒ Мені щось погано, – ледве чутно сказала Євгенія. 

Я відчув, як її рука виповзає з моєї й спробував утримати вогкі знайомі пальці. Я звернув увагу на її бліде обличчя: рот відкритий, шкіра розслаблена, очі закриті. Я простягнув другу руку, аби підтримати дівчину. 

– Тримайся, Женю. Дуже погано? Може зупинимось? 

– Ні! – вирвалось у неї з рота, немов останній заклик до бою і при цьому її ноги підкосились. 

– Нам треба перепочити! – гукнув я до нашого поводиря, а сам взявся якнайзручніше вкладати Євгенію на землю й собі на ноги. 

– Не спи! – кричав я їй в лице. – Не відрубайся! 

Голова дівчини мляво засинала на моїх долонях. Я почав легенько її трусити й торкатись її гарячих щік. Чорне волосся розсипалось на моїх синіх штанях, а скляні очі, час від часу, відкривались і спокійно стежили за мною. 

– Нехай засне, – почув я голос помічника здобувача Астору; він стояв поруч і дивився на дівчину цілком природно, навіть з ноткою байдужості. – Вона засне. Їй снитимуться тіні в лісі, але не довго, бо я її розбуджу. Вчитель багато разів так робив і навчив мене. Все буде добре. 

Він було поклав руку мені на плече, але відразу відірвав, коли побачив, що від нього на землю, вкриту сухим жовто-гарячим листям і сірими гілочками, не падає тінь. Я встиг помітити, крім панічного страху, на його обличчі ще й дрібку заздрості й огиди, коли, очевидно, він побачив мою тінь. Він відвернувся, потрусив головою і сховався в тіні найближчого дерева. Я вернувся до спокійного обличчя своєї дівчини, якій снився сон про мінливий світ лісу. Її тендітний носик поволі набирав повітря. Рот від різкого падіння закрився й тепер вуста сплелись своїм звичним візерунком, який, в особливі моменти, мене зачаровував. Я повільно наблизився й поцілував її, шепочучи сам собі щось заспокійливе. Мені запахло шоколадним круасаном, який Євгенія, певне, купила та з'їла в університеті. Я через силу усміхнувся, аби не заплакати.