Н.О.Д. Вибір

Вибір

Річка... І тихий, спокійний, приємний плюскіт невеликих хвильок об піщаний берег.

Повітря... І лагідний прохолодний весняний вітерець, який обдуває моє обличчя, приємно грається моїм коротким волоссям та щось ніжно шепоче на вухо.

Ніч... І відсутній надокучливий людський шум, шум міста, який постійно переслідує мене і не дає спочинку. Тиха ж ніч сповнена приємною та недокучливою класичною музикою природи: шелестом листя кущів, співами непомітних цвіркунів, хлопанням крил кажанів, які вийшли на своє полювання, голосами рідких нічних птахів.

Місяць... Повновида величезна срібна монета, яка висить десь високо-високо на шатрі неба та розливає своє таке приємне, таке спокійне світло. Світло, яке навіває дивний спокій, врівноваженість та нереальність дійсності; яке, немов, відкриває двері в інший світ. Світ гарної казки.

Час... Навіть ця постійна бурхлива річка спинила свій біг, щоб приєднатись до мого відпочинку і перетворилась у повільний струмок спокою. Хто, як не я, знає справжню ціну життя, ціну часу? Часу ніколи не буває забагато, його може бути лише замало. Інколи все вирішують навіть не секунди – це надто багато. Інколи все вирішують терції – ці мізерні частинки секунд. Часто саме вони вирішують жити тобі, чи ні. Час, як і я, теж вирішив трішки почекати. Ми сидимо поряд і чекаємо чогось незрозумілого, чогось, що змінить все.

Річка... Повітря... Ніч... Місяць... Час... Природа... Я... Все завмерло, все очікує чогось незвичного, тривожного, незрозумілого, смертельного... Плювати на все! Я вже хочу просто відпочити. Не хочу бігти. Відпочити...

Мені обридає стояти і я сідаю прямо на пісок. Обхоплюю руками коліна і дивлюся на той бік річки. На той берег. Він поступово тоне у сутінках. Зникає, розчиняється, як і моє минуле. Зникає без сліду... Але минуле завжди буде при мені. Так само, як і той берег з’явиться наступного ранку. Від минулого не втечеш. Не сховаєшся...

Врешті мені набридає і цей прекрасний краєвид. Не знаю чому. Навіть собі не можу пояснити. Я опускаю очі додолу і повільно проводжу пальцями по звичайнісінькому сухому піску. Мілкі піщинки починають настирно залазити мені під нігті. Значно більші, або ті, яким не вистачило місця, розходяться у сторони. Вони огинають кінчики моїх пальців і створюють штучні горбики. Для нас – вони такі маленькі; для мурашки, який кудись спішить – це здоровенні пагорби. Між якими лежать довгі долини.

Що таке наша мізерна планета у безодні космосу? Мілка піщинка... Що таке моє життя, серед життів інших людей, землян? Теж мілка піщинка, якщо навіть не атом. Нікому не потрібний атом...

Раніше мені не дано було нічого змінити у цьому збожеволілому світі, який занурився в океан зла, ненависті, страху та безкінечної влади. Раніше я був повним нулем. Нічим... Зараз я не нуль! Тепер мені дано шанс змістити зовсім не міфічні терези правди та кривди в одну з сторін. Можливо, одна людина – це і мало, але навіть одна людина може зробити багато чого. Це я вже довів. І собі, і декому з вищих «шишок»...

Я злегка посміхнувся: це був приємний спогад. Для мене...

Тепер же у мене є реальний шанс стати одним з борців за свободу. За реальну волю для мого народу, а не ту, міфічну, про яку нам тільки розповідають. У мене є змога приєднатись до таких людей. До тих, хто намагається врятувати людство від нього самого. До тих, хто заради високих цілей здатен ризикнути! Але на алтар правди я повинен принести і свою жертву. Я повинен втратити все, що у мене залишилося... Не моїх рідних – я вже майже два місяці повний сирота... Не моїх друзів – їх у мене не залишилося після полювання на мене... Навіть не своє життя – я вже його втратив, я вже помер тиждень тому. Офіційно. На паперах. Відтепер я – примара...

Григорія Непийводи, студента другого курсу, вже не існує. Його збила машина на площі Сімсотріччя. Ця подія сталася 10 травня цього року. Помер у машині швидкої допомоги, не доїжджаючи до міської лікарні. Спроби реанімувати закінчилися повним провалом. Похований на міському кладовищі біля свого брата Всеволода Непийводи, капітана СБУ, застреленого на моїх очах 15 березня цього ж року.

Зараз 14 травня, а я все ще живий. Комічно, правда? Покійник спокійнісінько сидить на піщаному березі, дивиться на місячну доріжку і розмірковує про буття. Моє тіло спочиває у грішній землі і одночасно згадує своє минуле, після якого у мене залишилося кілька старих ран. І душевних і, не менш болючих, тілесних. Пусте... Вони скоро зникнуть. Затягнуться. Що б я не обрав...

Можна й приєднатися – це ж те, про що я постійно мріяв – стати лицарем, книжковим героєм, який перемагає зло. Ха! Зло так просто не перемогти. Його спочатку треба вбити у собі. І стати безпорадним добрим громадянином, який навіть за себе постояти не може. Так жити не можна! Всього лишень треба змінити..! Але так хочеться відпочити... Після всього того...

Відірвавшись від неприємних думок оглядаю цей спокійний нічний краєвид. Сонце вже давно зайшло, пройшла вже цілковита темрява, а про ту ніч, яка настала, найкраще розповідає пісня:

 

«Ніч яка місячна, зоряна, ясная,

Видно, хоч голки збирай...»

 

Голки, щоправда, збирати зараз неможливо – це лише метафора, але видно все й справді у найменших деталях. Те ж, чого не видно, домальовує багата уява...

Я знову посміхаюся і проводжу пальцями по піску, вимальовуючи якусь, не зрозумілу навіть мені, абстракцію. Роздивившись, що у мене вийшло через деякий час, я тихо, щоб не потурбувати цієї тиші, розсміявся, знищив намальоване кількома рухами, підвівся і підійшов до води, щоб промити руки. Річ у тому, що я трішки схиблений на чистоті, але це, погодьтесь, не так вже й погано. Ненавиджу бруд!.. Його постійно треба прибирати, знищувати, але він все одно з’явиться знову. Така вже природа. Людська... Повернувшись на своє місце я продовжив дивні роздуми.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше