Глава 18

Засинати у новому місці було лячно. Після довгих роздумів, дівчині вдалося провалитися в сон. Здавалося, тільки заплющила очі, як розбудив гучний стук у двері:

– Алішія, прокидайся. Чим раніше вирушимо, тим краще.

Айшель впізнала голос Елеозара. Він мав рацію, тому дівчина не вагаючись, погодилася:

– Добре, я одягнуся і спущуся на низ.

Почула під важкими кроками, що віддалялися, скрип дерев’яної підлоги. За вікном тільки почало світати й дівчині незвично прокидатися так рано. Змусила себе підвестися. Швидко одягнулася та із задоволенням покинула кімнату. Хоч і не дуже довіряла новому знайомому, проте вибору у неї не було. Сподівалася, що він не пограбує її дорогою. 

Елеозар сидів за столом та снідав. Айшель зайняла місце навпроти нього й чоловік навіть не глянувши на неї, пробурмотів з набитим ротом:

– Снідай швидше, поки не охолонуло.

Дівчина згадала вчорашню холодну вечерю й не сперечаючись взяла виделку до рук. У її тарілці лежав омлет, що нагадував сонце. З певною пересторогою поклала шматок до рота. Відчула дивний присмак, проте раділа, що страва хоча б тепла. Цього разу вона з’їла все, залишивши порожню тарілку. Випила гарячий чай і нарешті озвучила те, що турбувало її відколи прокинулася:

– Я б хотіла вмитися.

– О, всі зручності надворі. Ходімо.

Айшель підвелася і покірно рушила за чоловіком. Вони вийшли з таверни й обійшовши її, перед очима постав колодязь. Елеозар набрав воду цебром й наче насміхаючись, простягнув дівчині.

– Звичайно це не королівські глечики, але можу злити.

– Чому одразу королівські? – Айшель насторожилася. Вона жодним словом не обмовилася про палац, а цьому чоловіку явно відомо більше, ніж він розповідає. Елеозар безтурботно стиснув плечима:

– Так  кажуть, ніколи не чула такого вислову?

Дівчина змовчала й занурила руки у холодну воду. Вмить бажання вмиватися зникло. Пересилила себе і трохи змочила обличчя. Тим часом чоловік доповідав:

– З тих монет, що ти вчора залишила, купив трохи провізії й набрав у фляги воду. Дорога не близька, заїжджі двори траплятимуться не скрізь, тож запаси не завадять. Коні нагодовані та впряжені. Карета чекає.

Попри певну пересторогу, Айшель мусила визнати – чоловік відмінно впорався. Сподівалася,  він і справді привезе її до столиці Отурії. Минуло дев’ять днів відколи дівчина втекла від Рейнарда. Дорога втомлювала, проте за цей час Елеозар не зробив нічого такого, щоб викликало підозр. Хоч він і намагався спланувати маршрут так, щоб ніч проводити у заїжджих дворах, але траплялися випадки, коли доводилося ночувати у кареті. Спека вдень, замінювалася прохолодою вночі й тоді чоловік розкладав вогнище. Айшель грілася біля червоних язиків полум’я і мріяла якнайшвидше опинитися в обіймах Джасіма.

 Їй невідомі його дотики, адже згідно зі суворими законами Отурії, ніхто не мав права торкатися султани. Мимоволі згадувалися гарячі руки Арикана й ці спогади зігрівали серце. Сама не знала причину несподіваної туги, що огортала душу. Образ мага яскравою примарою засів у думках і вперто не хотів залишати дівчину. Підозрювала, можливо, він наслав на неї чари, що змушують так часто згадувати про нього.

На дев’ятий день, Елеозар сухо повідомив:

– Ми наближаємося до кордону. У мене є знайомий, що допоможе перетнути його без проблем, але потрібні гроші. Багато грошей. 

Хоч Айшель й підозрювала, що чоловік просто витягує з неї кошти, проте вибору не мала. Важко зітхнула і дістала з кишені сапфірове намисто:

– Цього вистачить?

– Цілком. Коли прибудемо на місце, сиди тихо. Бажано, щоб тебе не бачили. Я про все домовлюся.

Дівчина кивнула і зайшла в карету. Складалося враження, що вона невинна овечка, яку везуть на бійню, проте змушена довіритися чоловіку та сподіватися на його порядність. Фіранки щільно застеляли вікна, але коли диліжанс зупинився, принцеса притиснулася до стіни, наче так стане зовсім непомітною. З вулиці доносилися чоловічі голоси. Серце Айшель схвильовано відбивало ритм, а хвилювання важкою грудкою підійшло до горла. Сподівалася, в Елеозара вийде домовитися і вони безперешкодно потраплять до Отурії.

Карета вирушила далі й дівчина полегшено зітхнула. Не наважувалася видавати й звуку та сиділа тихо, не порушуючи свою мовчанку. Диліжанс зупинився і двері карети відчинилися. Елеозар, з виглядом героя, урочисто повідомив:

– Вітаю в землях Отурії! Твоє кольє зробило нам зелений коридор.

Після трьох днів у дорозі, нарешті карета дісталася до столиці. Монет в Айшель більше не залишилося й вона розуміла, що доведеться  просити Джасіма розплатитися з провідником. Впевнена, він не відмовить. Сонце давно зайшло за обрій, поступившись вечірним сутінкам.

Перед Айшель постав величний будинок й у її серці зародилася радість. Нарешті, після стількох днів вона побачить Джасіма. Хвилювання закралося у душу й викликало легке тремтіння. Лише масивні ковані ворота відділяли її від коханого. Відчинила їх та зайшла на подвір'я величної будівлі. Проте, як тільки зробила крок, з будинку вийшов охоронець. Зміняв грізним поглядом Айшель, прискіпливо глянув на її брудну сукню й зосередив увагу на Елеозарові. Наче побачивши перед собою волоцюг, гнівно процідив крізь зуби:

– Тут живуть поважні особи. Йдіть геть.

Така зневага засмутила дівчину. На мить завагалася, чи варто з'являтися у такому вигляді перед Джасімом. Згадалося його зізнання у коханні й усі сумніви зникли. Вона гордовито підняла голову: