Ностальгія за майбутнім

Кур'єри

Ввімкнене світло освітлює приміщення схоже на футуристичну військову лікарню. Капсули з людьми, з яких стирчать трубки та дроти. Враження ніби це все конструював фан фільмів “Чужий”. Ніби хтось знову оживив старий сценарій. Різнокольорові лампи мерехтять над капсулами. Капсули починають відчинятися. Скляні двері піднімаються вверх. Команда поступово прокидається і повільно як після тяжкого сну починають вставати. Елен Ріплі серед них немає. Натомість є п’ять астронавтів. Всі віком приблизно тридцять років. Три чоловіка та дві жінки. Один із чоловіків витяг із себе провода, вдягнувся і завис споглядаючи в одну точку.

- Не втикай - місію проспиш. - Чи всерйоз, чи пожартувала жінка уже одягнена в уніформу. Вдягалися вони всі не соромлячись одне одного. Ніби як все, що вони мають зробити є настільки важливим, що сорому не існує.

- Та вже йду.

Вони всі знали, що потрібно робити. По довгих вузьких коридорах, де вдвох було б важко розминутися вони попрямували через космічний човен. 

Дійшовши до приміщення, яке схоже до корабельної рубки, кожен зайняв своє місце та жваво почали управляти різними частинами космічного човна. 

- Система підтримки життєдіяльності - ОК.

- Двигуни - ОК.

- Вантаж - ОК.

Кожен по черзі звітувався. 

- Проводжу контроль навігації. - Сказала одна із жінок із ім’ям Тетяна на формі і продовжила: - Ми будемо проходити досить близько біля різних космічних тіл, будемо під сильним впливом їх гравітації.

- Як довго? - Бородатий невисокий чоловік, схожий на техаського рейнджера із голлівудських фільмів терпляче чекав відповіді. На формі була смужка із ім’ям Андрій. На рукаві у нього був знак, відсутній в інших - схоже він був головним.

У відповідь мовчок. Жінка уважно вдивлялася у монітор. 

- То як довго ми будемо втикати? - з меншою терпеливістю, аніж у її колеги перепитала Ольга - та сама, яка намагалася пожартувати з Антона, та сиділа між Тетяною та Юрієм - ще одним членом екіпажу.

- Щонайменше два тижня.

- Достатньо щоб вдоску занудитися, але недостатньо, щоб зійти з розуму. Я надіюся. - Юрій це сказав з кривою посмішкою. Нещиро.

- Зіграємо у шахи? - Андрій вже тримав у руках шахівницю.

***

Андрій з Юрієм грали у шахи. Вони сиділи за столом один навпроти одного.

Андрій мав коротку бороду, незначні залисини та досить багато сивого волосся по бокам голови. Він невисокий, але доволі збитий. Він сидів у розслабленій та відкритій позі, ніби він не у космічному човні летить з шаленою швидкістю крізь простори Всесвіту, а у себе вдома приймає гостей, грає із ними у шахи, розважається. Андрій - господар ситуації, принаймні здається таким. Він є одним із тих людей, котрі вміють ходити по вулицям міста як князі, навіть, якщо є звичайними менеджерами.

Навпроти нього сидів Юрій. Юрій підкачаний і високий чоловік. Коротка стрижка, футболка в обтяжку на біцепсах. Досить спортивний чоловік. Він сидів трохи ніби як нахилившись над дошкою. Йому б личило б скинути дошку на підлогу і стереотипно позмагатися в армреслінг. Він обережно взяв фігуру, ніби як боячись до неї торкатися і перемістив її в інший кінець. Після ходу порушив тишу:

- З кожним разом граю все краще і краще. 

- Так, це правда.

- Тобі певно зі мною нудно. Ти сильний гравець.

- Я прикрутив у голові глубину обдумування ходів. Я граю швидко думаючи. Треную себе так теж.

- Незалежно від успіху місії та часу на її виконання, щонайменше одна користь з такого довгого шляху буде - я дізнався від тебе про правило битого поля у шахах.

Вони обидва засміялися.

***

Поки Андрій з Юрієм грали у шахи Ольга, Тетяна та Антон пили каву у столовій. Точніше пили те, що схоже на каву. 

Ольга - невисока брюнетка із довгим чорним як смола волоссям. Вона дбала про свій зовнішній вигляд, ніби намагалася за будь-яких умов, навіть таких екстремальних як Космос тримати марку. Такі типажі частіше можна побачити у кіно, ніж у реальному житті. Ботоксні принцеси середньовіччя, первісні жінки з голеними ногами та Ольга, космічний бюті-кур’єр.

- Жахливий смак. Навіщо я щоразу це п’ю? - трохи зі злістю випалила Ольга.

- А я вже звик, навіть починає подобатися. - Антону схоже справді було до смаку, принаймні він сам себе у цьому переконував. Він допив і налив собі ще.

Антон видавався самим справжнім середнім арифметичним. Невисокий і не короткий. Не крупний, але і не худий. Русявий. Він схожий на людину, котра пливе за течією, обов’ язково голосує за тих, за кого і оточення. На роботі він виконавець, проактивну позицію не проявляє. Слідкує за модою, але якщо уніформа, то уніформа. І навіть жахливий замінник кави він п’є і каже, що подобається. Навіщо, якщо це не так? Йому здалося, що він повинен так сказати, якщо він вже її вживає. 

- Як може подобатися це гімно? Воно ж лише віддалено нагадує каву? Сцики із кофеїном, але без кофеїну.

- Вибору у нас однак немає. - втрутилася у розмову Тетяна.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше