5

* * *

Вже одинадцята година. Ще трохи й обід. Чому вона не бере трубку. Можливо забула про мене. Невже те, що сталося, настільки сильно вплинуло на наші стосунки. Мені, це не подобається. Потрібно піти й дізнатися, що сталося.

Я надіюся, що вона не захоче розійтися, бо з її батьком відбулося таке, вночі. Також, хочу бути впевненим в тому, що її мама мене не бачила. А батько не прокинеться і не скаже, що то я кинув у нього поліном.

Поки я роздумував все в голові, то не помітив, як наблизився вже до її воріт. Чому мені настільки ніяково. Що тримає мене тут. Потрібно лише відкрити ворота й увійти. 

Я побачив, як з дому дехто вийшов.

Мій друже!

Яка вона гарна. Якби ти міг її побачити, ти б також закохався. Але ти можеш. У тебе є чіткий опис її очей, обличчя, тіла. Можливо, якби ти міг мислити, ти б так і зробив.

Сніжана відразу побачила мене. Махнула рукою в мою сторону і почала підходити, витираючи очі. Я здогадувався чому вона це робить.

- Привіт, — вона перша привіталася, стоячи біля воріт зі сторони двору.

Мені вдалося зазирнути в її смарагди. На душі стало відразу так тепло. Мені не хотілося нічого відповідати, але потрібно було. 

- Привіт.

Сніжана опустила голову. Чому зробила саме так, я не знаю. Не можу написати, бо самому було цікаво. Але я боявся запитати. 

- Зрозумій мене правильно, — вона продовжила. І наступні слова мені не дуже сподобалися. - Я розумію, що тобі подобаюся. Ти мені також симпатичний. Але нам потрібно...

- Зупинись. Не говори... - я витягнув руку наперед. Спробував відкрити ворота. Увійти у двір. Хотів обійняти її, щоб доказати, що вона помиляється в наступних сказаних словах. 

- Ні, Ігор. Я повинна, це зробити. Мені важко тепер.

- Вибач!

Я не розумію, чому сказав ті слова. До чого вони. Чому саме "Вибач". 

Мій друже!

Мені хотілося вірити, що з нею я буду відчуватися щасливий. Все так і відбувалося, я був щасливий. Щасливий від того, що бачився з нею кожного дня, милувався ніжною посмішкою, закохувався по-новому у її милий погляд.

Вона розвернулася і хотіла вже іти додому.

- Почекай! Не йди. 

- Ні, ігор. Не роби те за що ти можеш пожаліти.

- Якщо я відпущу тебе, це стане причиною моїх страждань.

- Не говори дурниць. Ти навіть не знаєш, що сталося.

- Знаю... 

Я відчув провину у свою сторону. Чітко розумів, що вона права. Але не хотів визнавати цього. Вона повинна бути зі мною. Тільки моя. 

Мій друже! 

Хотів би я, щоб наступні думки ніколи не з'являлися в моїй голові. 

- Сніжана. Почекай! Дай мені останню можливість побути з тобою.

- Навіщо?

- Ти мені подобаєшся. Я кохаю тебе!

- Це вже неважливо. 

- Чому ти так говориш?! - мені було важко це чути.

- Кохання — це лише тимчасове відчуття. У тебе буде багато можливостей полюбити іншу дівчину. Щоб покохати іншу людину, потрібно лише декілька секунд не зводити погляд і запевнити себе в цьому.

- Про що ти тепер говориш?!

- Нічого, забудь!

- Мені жаль, що твій тато помер.

- Помер!

Я думав, що вбив його. А виявилося, що ні. Виявилося, що він насправді втратив свідомість. Мені відразу стало легше на душі.

- Ми хочемо виїхати з цього міста, — вона продовжила говорити.

- Розумію!

- Ні... Ти нічого не розумієш. 

Я витримав тишу. Після чого в мою голову знову налетіла думка.

- Дозволь мені... Завтра. На річці. На поваленому мості. О восьмій вечора. Остання зустріч. 

- Я не розумію, навіщо?

Мені здалося, що вона розізлилася від моєї ідеї. Але я дуже хотів з нею зустрітися. Можливо мені вдасться зробити так, щоб вона передумала. 

- Ти прийди. Я все розповім тобі. Завтра...