Нотатки з щоденника

6

 

* * *

 

Мій друже!

Звісно на місце зустрічі, я прийшов скоріше. Хотів підготуватися до всього, що буду робити.

Я стояв на кінці наполовину поваленого мосту. Вціліла лише сторона з нашого боку, а зі сторони кордону не вдалося зберегти його, або ніхто не хотів цього робити. Цей міст був збудований, ще задовго до початку тридцятих років. А зруйнували його фашисти, під час Другої світової війни. Міст допомагав перейти через річку, яка тепер розділяє кордон між Україною і Румунією. 

Досить про це!

Я купив вчора каблучку. Хочу подарувати її Сніжані. Маю надію, що тоді вона змінить свою думку про мене і наші відношення. Так, я розумію, що залишитися тут вона не зможе, бо все залежить від останнього слова батьків. Вони вирішують, чи залишаються тут, чи все-таки їдуть. 

Можливо мені поговорити з ними. З її батьками. Яким чином мені вдасться їх переконати, я не знаю. Але спробувати варто. 

Завтра... Куплю букет квітів і піду до її мами з проханням. Тоді вона мене вислухає. Всі жінки люблять квіти. Не лише жінки й дівчата також. 

На годиннику була вже восьма година вечора, а Сніжани ще не було. 

Я переконував себе, що вона все-таки прийде. І мої надії підтвердилися.

Її силует змалювався неподалік, з повороту вулиці. Я з радістю попрямував до неї. 

- Ти прийшла!

Вона поглянула на мене. Нічого не відповіла. Я не покидав надії, що зможу все виправити. 

- Ходімо. Хочу тобі дещо показати.

Чому мовчала?! Що з нею відбулося.

- Правда, тут гарно, — я підняв праву руку, провів її в сторону. Іншу руку тримав в неї на поясі.

- Що ти хочеш?

Навіщо вона почала говорити. Її слова зовсім мені не сподобалися. Мені було б спокійніше, коли вона б мовчала, а я виконав свій план. Але ні...

- Хотів показати тобі красу околиці, — я старався усміхатися й удавати, що все ще йде по плану.

- Я вже це бачила. Багато разів.

- Знаю. Але ми тут з тобою ще не були.

- Ти хочеш мені дещо сказати.

Я спершу не зрозумів, що вона мала на увазі. Тому мовчав. Не хотів сказати лишнього.

- Для чого ми тут? - вона продовжила говорити.

Я не міг розповісти їй всю правду. Хотів. Але не міг. 

Всі сплановані мною дії пішли шкереберть. Вже не хотів нічого дарувати. Не хотів казати, як сильно її кохаю. Але і відпускати також не хотів. Вона повинна бути моєю. Я не можу уявити свого життя без її посмішки, голосу і сяйнистих очей. 

Мій друже!

Ти вибач мені... Знову... В тобі багато написано такого, про що не повинен дізнатися ніхто інший. Ці слова також будуть такими. Слова, які описують мої наступні дії. 

Ти мій щоденник і лише тобі я можу довіряти.

Ми стояли. Мовчали. Я дивився на небо. Спробував багато разів переконати себе не робити цього. А можливо і хотів. Як можна ще описати мої відчуття, які виривалися назовні. Руки трусилися. Не від страху, а від насолоди, яка залишиться після скоєного.

Сніжана відвернулася від мене. Хотіла вже відходити, але я знову зупинив її. Хотів, щоб вона побачила в останній раз вечірній захід сонця. Я також насолоджувався ним. Все було покрите золотом: річка, гори, трава, міст на якому ми знаходилися. Вона зробила все, як я просив. Поглянула в сторону сонця. Тоді я повільно відійшов від неї в сторону, вхопив рукою невелику і не довгу трубу, яку заздалегідь підготував. Я не знаю, навіщо приніс її сюди. Можливо це і був мій план. Можливо у мене не було бажання дарувати їй каблучку. Можливо, все, що було мені потрібно, то позбавити її страждання і себе також. 

Коли я підняв трубу вверх, тримаючи лікті навпроти грудей, Сніжана неочікувано для мене почала говорити. Вона продовжувала милуватися заходом сонця, не повертаючись в мою сторону.

- Мені все відомо! - вона прошепотіла, я ледве зрозумів її сказані слова. - Чому ти зробив це?! Скажи, чому?

Спершу мене здивували її слова, тому я продовжував мовчати.

- Коли він прийшов до тями, то про все нам розповів. Мій батько! Він бачив тебе тієї ночі. Бачив, як ти ховався. Тобі стало легше після скоєного?

Мовчав. Стояв. Дивився на неї. Все, що хотілося мені тоді, це підійти, обійняти, поцілувати. Розумів, що вона буде проти, але надії все ще не покидали мої відчуття. Вона продовжувала говорити, але я не чув вже тих слів. Розумів, що все скінчено, що вона не захоче більше бути зі мною. Звісно! Я чудово розумію. У кого б вистачило сили, морального терпіння, щоб продовжити зустрічатися з людиною, яка декілька днів тому хотіла вбити твого батька. Навіть батьки не захотіли б бачити більше такого хлопця, біля своєї доньки. Розумію! Все дуже гарно і чітко вдалося зрозуміти у моїй голові та прийняти рішення. Я не можу її відпусти. Не хочу в майбутньому бачити, як біля неї буде стояти хтось інший. Лише я, або ніхто.

Сніжана закінчила говорити вже після декількох хвилин, як за обрій зайшло сонце. Розвернулася до мене, відразу кинула погляд на мої руки, трубу, яка направлена вверх. Її здивування важко буде забути: стиснула брови, наполовину закрила очі, почала рухати вилицею. Все-таки вона знайшла у собі сили запитати:

- Що ти робиш?! Для чого тобі труба?

Я нічого не відповів. 

Не знаю навіщо, але усміхнувся до неї, а потім пошепки промовив:

- Непотрібно хвилюватися. Все гаразд.

Після промовлених мною слів, я швидко замахнув руками, вдаривши трубою по обличчі з усієї сили. 

Її тіло, неначе відпущена лялькова маріонетка, полетіло вниз. Бризки води піднялися метр у висоту, після чого огорнули й поглинули в себе.

Стояв. Все, що міг, це лише стояти та спостерігати, як вона відпливала все далі й далі. 

Ні краплини жалю я не відчув. Ні провини в скоєному. Можливо, я насправді божевільний?! Якби ти міг говорити. Ти розповів мені про це.

Мій друже!

Вибач мені... Знову... Знову ти повинен тримати, ще одну таємницю в собі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше