Глава 2. Егіда

Уже пройшло декілька тижнів із моменту розмови із Радою. Гіркий присмак уже зник, а замість ного знову з'явилось відчуття патріотизму і обов'язку перед країною. Ми влетіли в систему Егіда і зупинилися. Було тихо. Не те, щоб в космосі щось можна почути, та все занадто тихо. Я став у повний зріст на містку і подивився вдаль. Таке відчуття, наче хтось, чи щось, на мене прямо зараз дивиться із глибини космосу і пустоти. Я навіть не міг відірвати погляд. Немов тисячі різнокольорових вогнів намагаються мені щось сказати. Немов вони... Живі? Ні, я бачив! Я бачив, як щось поворушилося! Ці вогні... Вони хочуть щось сказати... Вони говорять зі мною? Я бачу... Я бачу чіткі лінії. Воно дивиться на мене... Я чітко бачу якусь постать... Велична і незрима... І в голові лиш одне слово... Король... Це не безодня, що дивиться прямо мені в очі. Це точно не міраж.... Мабуть... Воно подивилося мені прямо в душу... Не в очі, а в душу... Цей холодний погляд...
— Все добре?— почувся приглушений голос Тіта— Віце-адмірале, з вами все гаразд?— цей голос... Він був як відлуння... Я навіть не міг нічого сказати у відповідь. Мій погляд був прикований в одну точку. Якісь невидимі пута стримували все тіло— Давіане?— як дзвін прозвучало моє ім'я. Я відчув як щось торкнулося мого плеча й потягнуло назад. Чиясь холодна мертва хватка взялась за мене... І я нарешті відірвав свій погляд. Плече різко заболіло, а в очах стало темно, немов ніч. В наступну мить я знову міг бачити, та голова, несказанно сильно, боліла— З вами точно все гаразд?— промовив мені прямо в лице Тіт.
— А, що? Так, я... Все добре— біль змусила мене прикласти руку до лоба і закрити очі.
— Точно? Ви зовсім бліді. Лица на вас не видно.
— Я... Все добре...— витерши холодний піт, запитав у співбесідника— Де Ангелос?
— Та... Ось— той махнув рукою у сторону дверей, у які тільки що ввійшов полковник— Може вам слід відпочити? Не зрозумійте мене неправильно, та у вас дійсно вигляд, як у мерця.
— Добре... Через пів години зайдеш до мене?
— Як скажете.
Кожен новий крок був неначе випробування. Всі дивилися на мене. Дивилися на те, как я ледве йду. Зійти з вниз із мого місця для мене було уже цілим досягненням. Ставши перед Ангелосом, я подивився йому прямо в очі. Він, не промовивши на слова, просто кивнув я пішов на моє місце. Як лиш я встиг вийти із самого містка, до мене ззаду підбіг Тіт допоміг мені дійти до мого кабінету. Там я уже просто ліг на своє ліжко, а Тіт сів на стільці коло мене.
— Що з вами сталося?
— Не знаю навіть... Можливо, знову щось зв'язане із біотикою. Ну, знаєш, ще добре б'є по голові. Ти навіть не уявляєш, як ця сила зводить з розуму.
— Мабуть, добре, що не знаю.
— Так, що я хотів запитати... Як там пошуки?
— Ви про інших імперців? Та, пошуки йдуть. Все-таки той інквізитор був не один. Залишається лиш вичислити його напарників.
— Добре... А тепер можеш йти... В тумбочці візьмеш ключ-карту від дверей.
— Добре. При першій ж можливості віддам її знову вам— Тіт піднявся зі стільця і вийшов із кімнати. Мені було важко навіть поворушитися.
Через декілька годин все це зникло. Ніякої слабкості і болі. Я піднявся і знову пішов на місток, спробував зв'язатися із колоніями чи лабораторіями, та ніхто не відповідав. У ефірі панувала мертва тиша. Таке відчуття, наче всі люди із колоній просто зникли. Сканери показують, що сектор повністю чистий. Немає навіть будь-яких натяків на життя чи планетарну і секторну оборону. Згідно карт тут повинно бути безліч станцій нагляду і орбітальних гармат, не рахуючи місцеві сили флоту і платформи із гарматами у відкритому космосі. Мною було прийнято рішення, послати декілька розвідувальний місій на Егіду-5 перед тим, як просуватись вглиб системи. На чолі одної із таких буду я. На перший погляд безвідповідальне рішення і зовсім нерозумне зважаючи на те, що сталося, та я фактично буду знаходитись так і на дредноуті, та й одночасно з тим буду членом групи. Згодом усі фрегати для висадки розвідників були готові. До мене підійшов Ангелос.
— Цербер готовий до використання, бот також.
— Чудово, пішли. Надіюсь, все буде добре.
Мабуть, без ліфта ми б добирались пів години, не менше, а так за декілька хвилин уже були на порозі одного із відділів лабораторії.
Сама кімната, у якій був розташований Цербер була невелика. Сам Цербер являє собою систему, яка дає змогу підключити людину до однойменної електронної та нейронної мережі. В центрі кімнати капсула, в довжину близько двох метрів. При вході стоїть бот висотою в два метра. Зовнішнє він схожий на людину, лише голова вузька і у формі прямокутника із зрізаним нижнім кутом. Хоча вона і вузька, та спереду на ній одна синя лінія, довжиною на всю голову до зрізаного кута. Вона відігравала роль очей, і була наділена різними датчиками. У правій руці був щит, розмірами майже як сам бот. 
Я зняв плащ ,повішав його та ліг у капсулу Цербера. Кришка опустилась і я опинився у повній темряві. Капсула розпочала трохи зтискатись і я відчув, як щось мене укололо ззаду в шию. Це було останнє, що я відчув перед втратою свідомості.
Прокинувся я наче на вході у кімнату з Цербером. При чому зразу, як прийшов в себе, почав падати. Перед падінням, звісно, встиг підставити руки, та вони були металеві. Я опинився наче в середині бота, що стояв на вході. Це дивне відчуття не описати словами. Наче слабко, та відчуваєш тіло, хоча це кусок металу. Піднявшись, я подивився на Ангелоса.
— Все в нормі, адмірале?— запитав полковник.
— Я ще не адмірал,— беземоційним цифровим голосом відповів я.
— Все готово до операції, удачі.
— І тобі удачі, у керуванні флотом. Усі основні системи в порядку, я готовий до операції, у випадку крайньої необхідності відключай мене від системи.
— Зрозуміло.
Полковник провів мене до фрегата, у якому я, хоча, якщо точніше, бот, повинний був летіти на планету. Піднявшись на борт фрегата, я проінструктував групу і ми вилетіли.
Згодом фрегат уже ввійшов в атмосферу планети, інші групи також звітували про це. Сама планета пустельна. Без ніяких натяків на життя. Ціль саме моєї групи - розвідка околиць лабораторії і за можливістю спуск у саму її підземну частину. У інших же задача була більш проста: оглянути всі важливі об'єкти на планеті. Серед них дві верфі, адміністративний центр планети і в'язниця. Усі у моїй групі були одягнені в костюми біологічного захисту. Він був доволі тонкий та зовні на ньому був прикріплений легкий бронежилет, тобто легкою кінетичною зброєю його не пробити. Озброєні вони лазерними карабінами, а я штурмовою гвинтівкою О-5 із додатковим вогнеметом у якості модуля для гвинтівки, а також щит у правій руці.
Приземлившись, ми розпочали огляд навколишніх територій навколо лабораторії. Нічого цікавого не було знайдено, звичайний транспорт. Під ногами було щось схоже на помаранчевий пісок. Вдалі виднілися гори, вся планета пустельна, хоча і знаходиться далеко від зірки. Температура повітря на даний час шість градусів нижче нуля за цельсієм. Це в денний час доби. Для групи бажано зайти всередину лабораторії до заходу сонця.
До настання ночі, ми завершили огляд території і уже були готові спускається. Нас зустріли гігантські масивні ворота не менш гігантської "коробки", під якою знаходилась лабораторія, а ця споруда слугувала лише ліфтом. Ліворуч був сканер. Я підійшов до нього, витягнув із лівої кисті руки невеличку капсулу, схожу на видовжену пігулку і вставив її в отвір у сканері. Екран загорівся зеленим і ворота почали відкриватися. Я з групою зайшли всередину і спрацював датчик, після чого ворота почали знову зачинятися. На перший погляд нічого незвичайного не виявлено.
— Потрібен доброволець, щоб активувати ліфт— промовив до групи я і один із солдатів проявив ініціативу, після чого ж я відправив його до пульта управління. Загалом нас у групі дванадцять, включно зі мною, тепер одинадцять, так, як хтось повинний сидіти у кімнаті управління ліфтом, розташовані на висоті в декілька метрів від підлоги, за стіною.
Згодом той лейтенант дійшов до кімнати управління, зв'язався зі мною і ліфт почав повільно опускатися. Гігантський транспортний ліфт. Крім нас на ньому ще було декілька вантажівок, у яких на місці колеса гусениці. Та це не дивно, із таким покриттям планети.
Ліфт зупинився і попереду відчинилися ворота, так ж як і на вході. Попереду невеличкий коридор, на стінах сканери. Вони наче вимкнені. Це перший поверх, на ньому наче не повинно бути нічого важливого. Так сказати приймальня, згідно із планом лабораторії, який так "ласкаво" передали мені на Авелірі.  Мною був прийнятий наказ перевірити поверх, сам я залишився біля ліфта.
Дивно, та камери працюють, хоча сканери навпаки. Вони ніколи не мають вимикатися, лише при переході на резервне джерело живлення, та судячи по тому, що освітлення нормально функціонує, лабораторія працює на основному джерелі живлення. 
Ніяких співробітників лабораторії не було виявлено, як і причини їх відсутності. Після повного збору ми пішли до ліфта, який уже здійснював переміщення по самому комплексі. Ми опустилися на поверх нижче і зразу по ліву сторону був план. Загалом поверх великий, та і нічого цікавого, тут жив персонал, також була їдальня і кімната охорони. Судячи по даних, що були надані мені, близько третьої частини персоналу повинні бути військові, та чому не видно ніяких слідів битви, бо тут явно щось сталось. Як і з попереднім поверхом я наказав провести обшук. Згодом зі мною з'єдналася група, що пішла у житлові відсіки.
— Віце-адмірале, наполягаю на тому, щоб ви прийшли в житловий відсік, тут таке відбувається... Словами не передати. Мені страшно, якщо чесно. Господи, мене зараз вирве прямо на це... Все, я більше не можу, йдіть сюди, я виходжу звідси.
— Не приймайте ніяких дій, я йду.— походивши по довгим коридорам я знайшов загальні казарми. При вході я побачив того лейтенанта.
— Що сталося? Що там?
— Так таке... Я не знаю як це описати... Я туди ще раз не зайду, при всій повазі. Інші там...
— Добре... Стій тут, я сам зайду— я зайшов і побачив не зовсім приємне видовище. Я, звісно, бачив багато чого, та такого...
Ліжка розкидані по краях кімнати. Сама вона довга, близько сорока метрів, з першого погляду. У ширину дещо менше, та теж не мале. Так, до чого це я... Декілька вбитих людей скинуто в кучу, під ними наче щось намальовано кров'ю, та з самих трупів вона не тече. Навколо них, намальоване кров'ю, коло. Ще три менших кола із якимись знаками і шестикутною зіркою навколо трупів утворювали трикутник. Я підійшов ближче і присів коло трупів. Вони наче зросталися одне з одним. При чому вони не розкладались, а як свіжі, наче живі. Шкода, що не можу відчути їх температуру, хоча датчик є, та він ззаду на спині, і не призначений для вимірювання температури об'єктів, та не суть. Ці тіла вростаються одне в одне! Наче дерево, у якого одна гілка зрослась з іншою, так і ці тіла! Я такого ще не бачив, це одночасно огидно і неймовірно! І таких трупів що зростаються було більше десятка у цій кімнаті! На мою думку це справа рук Ієрихона, хоча раніше я такого за ними не спостерігав. Та справа у тому, що це точно, при чому на сто відсотків впевнений, що це не Імперія. Імперія таким і близько не займається, це не в її принципах, а Ієрихон? Можливо... Можливо. Вони ж весь час контактують із темними богами, тож...
— Майоре, зв'яжіться із дредноутом.
Сержант дістав невеличкий передачик і встановив голосовий зв'язок із полковником Ангелосом.
— Ангелос?
— Так, віце-адмірале.
— Мені потрібно, щоб Кіра подивилась на те, що я зараз бачу, якомога швидше.
— Буде виконано, кінець зв'язку.— він відключився.
— Віце-адмірале, можна запитати?
— Говори.
— А можна не спускатися далі? Половині нашої групи уже і цього вистачило. Нас до такого не готували, при всій повазі, та ми не можемо далі йти. По крайній мірі, не всі.
— І що робити? У нас завдання ліквідувати причину цього всього. Чи ти хочеш піти проти прямого наказу Військової Ради?
— Ні, та подивіться на них, сер. Ці люди не готові до такого.
— Так... Ти правий. Хай ті, що не можуть далі йти залишаються і стережуть ліфти. Іншу же ідуть за мною. У нас завдання.
— Дякую, вони будуть раді це почути.
— Звісно... Так, як тебе звати?
— Морган, сер.
— Що ж, Морган, звідки ти?
— Із аграрного світу Тайр-3, сер.
— Зрозуміло.
— Можу поцікавитися, звідки така цікавість до мене?
— Просто стало цікаво. Мені сподобалось те, що ти думаєш не за одного себе. Виліземо із цієї ями і поговоримо, добре?
— Як скажите, сер. Ви тут головний.
— Досить, не потрібно аж так до мене. Я теж людина, як і...— мене перебив сигнал передатчика.
Ангелос знову підключився до зв'язку. За цей час уже всі із моєї групи були коло цього житлового відсіку
— Що там у вас,— приємним голосом заговорила до мене ієрихонка.
— Бачиш це «чудо»? Знаєш що це?— вона трохи промовчала і відповіла.
— Я навіть не знаю, та символи знайомі. Якщо не помиляюсь, то це знаки темного бога Каїна, та він бог війни, а це... Хоча бачу і символи бога смерті Дагона та по доному символу Азазона та Узатота.
— Тож це справа рук ієрихонців?
— Я б не була впевнена, та, напевно, так.
— Що, і натяків на таке не було, коли ти була там, у Ієрихоні?
— Ні не було спроб оживити мертвих, чи ще щось зробити з них, крім фокусів для сил хаосу.
— Зрозуміло, можеш перекласти ці символи?
— Можу, та зв'язку немає, це більше схоже на набір слів, ніж на щось зв'язане. У будь-чому символи утворюють щось на кшталт речення, а це просто набір символів, простий набір слів, шкода, що не можу побачити те, що під цими трупами.
— Відсунути їх?
— Ні! Ні в якому разі. Ти наведеш на себе гнів богів хаосу, і не забувай, що твої сили дар Улькира, а він уже не світлий бог.
— Та як тут таке забути... От після того, як ти на це подивилась, які у тебе думки у голові?
— З того, що вам буде цікаво, то вони судячи по всьому тут дуже давно, та вони як живі. І я задумалася. А можливо воскресити мертвого?
— Серйозно?
— Так, та просто так нічого не вийде, потрібно пробувати.
— Якщо це можливо, то можна було б спробувати, та не на моєму кораблі.
— Вам краще видно
— На цьому все?
— Так, і бажано не знищуйте цих трупів. Причина вам відома, віце-адмірале.
— Зрозуміло, Давіан Тул, кінець зв'язку.
Я відключився і віддав передачик Моргану.
— Всі чули? Трупів не торкатись, спускаємося нижче.
Всі хто міг після побаченого іти зібрались, і ми пішли до ліфта. Інші же залишились стояти коло цього ж ліфта, та вони не спускалися.
Спустившись, ми уже домовились триматись разом, на всякий випадок. Це вже зрозуміло, що це не ніяка біологічна чи хімічна зброя. Це вже щось гірше, грубо говорячи некромантія. Загалом цей рівень був лабораторним, суцільні лабораторії. У одному із відділів у клітках лежали трупи собак. Над ними повинні були проводитись експерименти, та їх просто застрелили. Трупів на цьому поверсі не було, як і крові, не рахуючи собак. Нижче повинен бути реактор. Ми вкотре спустились на поверх нижче. Двері ліфта відчинилися і зразу же ми побачили калюжі крові, скоріш всього від охорони ця кров. Тут, видно, ті, хто вторгнулися в лабораторію, зразу відкрили вогонь по охороні, хоча на поверх вище вони якось без цього обійшлися. Та не суть. Тут трупів не було. Попереду довгий коридор, весь він у крові і гільзах від вогнепальної зброї охоронців, тут також і лежала їхня зброя. Ми пройшли далі, і я відчинив масивні ворота своєю «відкртвачкою». Над підлогою стелився зеленоватий туман. Він не надто густий, можна побачити білу підлогу, яка здавалась зеленою через цей же туман. Вдалі за склом, я побачив трьох чоловік, що стояли на колінах в червоних плащах. Ми підійшли ближче, у декількох метрах від них розміщувалась скляна стіна, на якій, були символи, що ми бачили на другому поверсі. Ці «культисти» стояли у формі трикутника над якимось трупом. У нього, живіт був розрізаний і стікала кров. На капюшоні у Культистів, надалі буду так їх називати, була зображена чорна грецька цифра один із жовтими краями. Краї плаща було обшито жовтим. Нас було шестеро. Я та ще п'ятеро, серед них був і Морган.
— Вони нас не чують. Я ламаю скло і забігаємо, бажано взяти одного в полон,— я відійшов назад, прикрився щитом, розігнався та врізався в скло. Воно легко проламалося. Я став за щитом, та «культисти» навіть не поворушитись, наче мертві. Ззаду почулись постріли, я обернувся і усі із моєї групи уже лежали на підлозі. А по краях, як я зрозумів, стояли ті, кого послали на розвідку до мене. Вони продовжували стріляти в мене, та дарма. Я прикрився щитом і почав стріляти у відповідь. Так, як мені ще допомагала система Цербера, то я швидко розібрався із зрадниками. Після цього підійшов до Культистів і пристрелив одного вистрілом в голову. Він упав і труп почав стікати кров'ю. Іншого схопив за шию, підняв і тримав поки не помре від удушення, після чого кинув його труп у сторону. Третій же стояв на колінах і  його за руку, і зламав її, той закричав.
— Хто такі, і що це взагалі тут відбувається?!— той лише кричав від болю, я не зрозумів, що він там викрикував. Я взяв його за шию і потягнув до залишків моєї групи, зв'язав його і кинув у сторону. Морган ще наче дихав. Я присів над ним і приклав палець до сонної артерії. Сердце ще билося! Він живий! Бронежелет витримав деякі кулі. Я розірвав бронежелет і верхній одяг майора. Сканування показало, що життєнеобхідні органи не пошкоджені. Та від чого він втратив свідомість? Так, зараз не до цього. Інші начебто буди мертві, хоча ні, ще один живий наче! Із аптечки Моргана, я дістав препарати для першої медичної допомоги. Першим я засипав рани білим порошком, що мав знезаразити рану, після чого дістав медичний пістолет, що був заправлений спеціальною рідиною, що швидко застигає і пережемає рану і зупиняє кровотечу. Перевіривши справність пістолета, я почав закачувати у рани цю рідину поки вона не почала витікати із самої рани. І так ще з двома іншими. Культист лежав і так же кричав від болю, тож я почав надавати першу медичну допомогу і другому живому. Та у нього все складніше. Пошкоджений хребет, на реабілітацію піде багато часу, хоча, якщо пощастить, то він не стане інвалідом. Хвала розвиненій медицині. В цей час я помітив, що у тих, хто стріляв по нас немає лиця. Точніше воно є, та сильно спотворене. У нього наче щось учепилося і почало вростатися у саме лице. Єдине око було видно.
Відірвавши від металевої стіни тонкий лист, я положив на нього двох поранених і потягнув до ліфту. культиста, я тримав лівою рукою, а тягнув лист металу правою. Спасибі сильним сервоприводам. Лист металу ледве умістився у ліфт. Між культистом та пораненими стояв я.згодом ліфт піднявся на верхній поверх. По рації я сказав тим п'ятьом, що залишилися нижче, щоб ті піднімалися і йшли до вантажного ліфта. Поки я дотягнув поранених до цього же ліфта, мене наздогнали інші. Я їм доручив культиста, а сам тягнув поранених.
Як ми піднялися, то я прискорився, щоб поранені якомога менше контактували із атмосферою планети, яка була трохи токсична. Швидко затягнувши поранених у фрегат, я гукнув медика, який почав шось робити ними. Я затягнув їх медвідсік. В цей же час і інші з Культистом забігли у фрегат і ми вилетіли.
Так, як у нас тут немає карцера, я посадив його перед собою.
— Віце-адмірале, дозвольте запитати,— запитав у мене один із тих, що залишились на поверсі із тим "чудом"
— Говори.
— Це він?— показав пальцем на Культиста і добавив— Це він з ними так?
— Так. Інші троє отримали смертельні рани. А ці наче ще живі. Наглядатимете за ними, мені потрібно, щоб вони вижили.
Я подивився на того Культиста. Під очима мішки, шкіра бліда і одягнена маска, наче респіратор. Він одягнений в червоне, таке як і сам плащ. Пояс із кобурою для пістолета, і праворуч на цьому поясі була прикріплена книга. Вона закрита, та сторінки пожовтіли, обкладинка чорна, як ніч. Я відкріпив її і почав розглядати. На самій обкладинці намальовані червоно-кривавим кольором якісь символи. Сама книжка закрита на шкіряний ремінь. Відкривати я її не став. Думаю, краще покажу Кірі, вона повинна знати, що там написано. 
Я дивився на полоненого, мені хотілося взяти і відключитись від Цербера, та якщо я це зроблю, то може щось статися бо цей "культист" являється біотиком, а так він боїться мене. А як же, я ж шматок металу! На мене його здібності не подіють, і я можу вільно його убити, хоча якщо він ієрихонець, то він то може скоїти самогубство, його душу заберуть його покровителі, до яких ієрихонці та мріють попасти, мабуть. Тьмяне освітлення весь час мигало чомусь. Дух усіх в групі був частково підірваний. Всі дивилися у підлогу. Панувала тиша, яку порушувало гудіння двигунів. Лиш я час-від-часу порушував це монотонне гудіння звуком сервомоторів коли дивився з боку в бік.